12. Дзвінок тата

МІЛА

Не можу втриматися, аби не бурмотіти собі під ніс:

— Клич його на допомогу... Нема хлопа — сама благородність. А стрьомний який... Ага, біжу, кличу, ще й падаю, — тихі злі слова зриваються з моїх пересохлих губ, ледве розрізаючи густу вечірню тишу. — Та йди ти під три чорти зі своїми порадами, чудовисько страшне! Сама з усім розберуся!

Я важко видихаю, ковтаючи гіркий клубок, що підступає до горла, і з усіх сил затискаю повіки, стримуючи гарячі, зрадницькі сльози. Ні, Міло, тільки не плач. Ти доросла дівчина, ти впораєшся. Коли це проблеми тебе зупиняли?

Повертаюся до своєї автівки, відчуваючи, як від напруги тремтять коліна. Кожен крок по нерівному гравію дається з трудом, ніби до моїх ніг прив’язали важкі колоди. Але не встигаю я дійти до водійських дверцят, як нічний простір розриває різка, гучна мелодія мого мобільного.

Від цього несподіваного звуку я здригаюся всім тілом, ледь не випустивши телефон із рук. Погляд стрибає на екран, бачу напис: «Тато».

Усередині все стискається від тривоги. Лише цього мені зараз не вистачало. Я важко, змучено зітхаю, спираючись лобом об прохолодне скло машини. І з панікою кілька секунд просто дивлюся на ім’я, що світиться на дисплеї. Відповідати страшенно не хочеться, але я знаю: якщо не зніму слухавку зараз, він почне обривати телефон щохвилини або взагалі підніме на ноги всіх знайомих. І почне пошуки.

Роблю глибокий вдих, вирівнюю дихання, щоб голос не дрижав, і проводжу пальцем по екрану.

— Так, тату, слухаю... — намагаюся вимовити кожне слово якомога спокійнше.

— Міло! Ти де взагалі вештаєшся?! — замість привітання з динаміка одразу вибухає суворий, роздратований батьківський голос. — Ми з мамою вже годину чекаємо на тебе! Вечеря вистигає, люди чекають, а ти навіть не спромоглася попередити, що запізнюєшся! Скільки можна виявляти таку неповагу до нас?!

Я заплющую очі. «Люди чекають»... Ну звісно. Як же я могла так вчинити? Знову черговий «ідеальний кандидат», якого вони вирішили мені нав’язати. Черговий синок його бізнес-партнера чи просто «хороший хлопець із приданим»... За якого мене так уперто намагаються випхати заміж.

— Тату, я не приїду на вечерю, — тихо, але надто впевнено кажу я.

— Що значить «не приїду»?! — його голос піднімається на октаву вище, у ньому спалахує справжня лють. — Ти взагалі розумієш, що ти верзеш?! Ми про все домовилися! Леонід Петрович із сином уже у нас у вітальні! Де ти є?! Мерщій вертайся додому! — суворо наказує батько.

На мить забираю телефон від вуха й стримуюся, аби не завити від люті на весь квартал.

— Тату, я далеко, — брехня злітає з моїх губ майже автоматично, хоча всередині все пече від провини. Я терпіти не можу брехати батькам. Але зараз правду казати просто небезпечно. Вони миттєво приїдуть сюди й силою заберуть мене назад до їхнього ідеального маєтку, від якого мене нудить. — Вибач... У мене термінове відрядження. Семінар по роботі. Приїду ще нескоро.

— Яке ще відрядження?! — тато майже глушить мене через динамік, його обурення не має меж. — Ти що, зовсім глузд втратила?! Яка робота, Міло?! Тобі мало того, що ми для тебе робимо?! Ми життя поклали, щоб у тебе все було, шукаємо тобі гідну партію, дбаємо про твоє майбутнє, а ти... Ти повертаєшся до нас спиною заради якихось своїх дурних, не вартих нічого розваг?! Скільки ти будеш отим своїм смородом займатися? Парфуми — це не бізнес...

Ледь стримую важкий стогін. Знову він за своє.

— Тату, будь ласка... — благально шепочу я, відчуваючи, як сльози все ж пробивають захисний бар’єр і гарячими струмками котяться по щоках. — Я ж тисячу разів казала вам: не потрібно мене сватати! Не потрібно шукати мені наречених! Я доросла людина, я сама вирішу, з ким і як мені жити! Чому ви ніколи мене не чуєте?!

На секунду у слухавці повисає пауза, але я вже примружуюся, бо знаю: зараз буде кіпіш.

— Бо ти капризна й невдячна! — жорстко волає батько, і його слова боляче ранять прямо в серце. — Ми бажаємо тобі добра, а ти поводишся як примхливе дитя! Ти не поважаєш ні мене, ні маму, ні наших гостей! Ти тільки й знаєш, що показувати свій характер! Нестерпна, ти просто нестерпна та невдячна! Ти хоч розумієш, як ти мене підставляєш перед людьми?!

Його моралі й докори лиються безупинним потоком. Кожне слово — мов маленький цвях, який він забиває в мою й без того зранену душу. Я більше не можу це слухати. Не сьогодні. Не після того, як якийсь чужий бородатий громила щойно оголосив мене своєю нареченою. А власний батько бачить у мені лише розмінну монету для своїх зв’язків та бізнесу.

— Вибач, тату... — уривчасто шепочу я і, не чекаючи відповіді, завершую виклик.

Пальці тремтять так сильно, що я заледве влучаю в іконку налаштувань і миттєво вмикаю режим «Не турбувати». Екран гасне, занурюючи провулок у темряву, і настає тиша. Важка, гнітюча, болюча тиша, від якої хочеться просто вити.