11. Зарослий двір

МІЛА

Зробивши глибокий вдих, таки мовчки поступаюся місцем чоловікові й відходжу на крок убік. Перехоплюю телефон тремтячими пальцями й спрямовую промінь світла на замок брами.

Устин нахиляється. Його широкі плечі перекривають половину моєї оглядовості. Він бере ключ у свою велетенську руку, трохи піднімає важку дужку брами, знімаючи з неї напругу, і з коротким, впевненим зусиллям провертає механізм. Іржавий замок із гучним, тугим тріском нарешті піддається й відмикається.

Чоловік витягає ключ і протягує його мені. Я швидко забираю його, намагаючись навіть випадково не торкнутися його пальців.

— Дякую, — ледве видавлюю з себе сухо.

Устин не відповідає. Він береться за край металевої стулки й зі скрипом відчиняє важкі ворота. Потім, не питаючи дозволу, обережно перехоплює з моєї руки телефон, піднімає його вище й світить углиб подвір’я.

Я теж заглядаю під його рукою у двір — і в мене перехоплює подих від розчарування.

Двір геть заріс дикою бузиною, високою, майже в зріст людини, сухою травою, чагарниками. Стежки просто немає. Вона повністю захована під густими заростями. А попереду, у суцільній пітьмі, темніє силует старої, похиленої альтанки та завалених гілок. Проїхати у двір машиною сьогодні буде просто неможливо. Навіть пішки пробратися до будинку буде справжнім квестом крізь колючі хащі. Поняття не маю, як дістануся до будинку.

Устин повільно повертає до мене голову, хмикає й згори вниз оглядає моє заціпеніле обличчя.

— Міло... Ти впевнена, що хочеш провести ніч у цьому будинку? — у його басі чується легка, ледь помітна іронія.

Усередині мене все стискається від страху. Мені моторошно. Мені насправді моторошно дивитися на цей занедбаний двір, на цей темний, закинутий будинок, де нема нікого, крім павуків та пилу. Але моя гордість і лють спалахують швидше, ніж страх. Виставити себе слабкою перед цим маніпулятором? Ні. Ні за що у світі.

Я примружуюся, підводжу підборіддя й пильно заглядаю йому прямо в темні під покровом ночі очі.

— Впевнена, — випалюю із зухвалою впевненістю, якої насправді не відчуваю.

Устин кілька секунд мовчки вдивляється в моє обличчя, ніби зважуючи, скільки в моїх словах фальші, а потім ледь помітно знизує плечима.

— Ну, дивись. Як знаєш, — байдуже кидає він і повертає мені телефон. — Але якщо раптом допомога знадобиться — клич. Мій будинок навпроти.

Він розвертається й повільною, впевненою ходою рушає геть через дорогу, зникаючи за високим парканом сучасного, розкішного маєтку.

Я тривалий час стою непорушно, проводжаючи його кремезну фігуру важким поглядом. А коли залізна хвіртка його будинку з тихим клацанням зачиняється, я важко видихаю і холодно констатую про себе: чудовисько навпроти. Який же ти добрий?! Клич його на допомогу... Ага. Та йди ти під три чорти. Сама з усім розберуся. Важко видихнувши і ледь стримуючи сльози, повертаюся до машини.