10. Давай допоможу...

МІЛА

Я більше не можу вимовити жодного слова. Єдине, чого мені зараз хочеться — це втекти від компанії цього чоловіка. Він лякає мене своїми перспективами. Я не хочу ніяких пліток. Мені лише хочеться тиші та спокою. Саме для цього я сюди приїхала. Але, схоже, втікаючи від одних проблем, знайшла інші. І чому я не здивована? Я ж завжди знаходжу проблеми на свої другі дев’яносто всього за декілька секунд. Видихаю, бо, схоже, це потрібно було врахувати й сьогодні.

Мовчки розвертаюся, намагаючись тримати спину рівно, хоча ноги здаються ватяними, ще й таке відчуття, ніби землі під ними взагалі немає. Серце калатає десь у самому горлі, перекриваючи кисень. Я почуваюся так, ніби мене з головою занурили у крижану, брудну воду — усередині все стискається від жахливих відчуттів, нудотного страху та безсилля.

За спиною панує абсолютна тиша, яка страшенно лякає. Устин не рухається й не намагається мене зупинити, але його важкий, проникливий погляд я відчуваю шкірою. Він буквально випікає діру між моїми лопатками. Чоловік мовчить, та це мовчання лякає навіть більше за його погрози та гучні заяви. Проте зараз цей здоровань хвилює мене найменше. Бо мені терміново потрібен сховок. Свій власний куток за зачиненими дверима, де можна просто видихнути, затиснути рот долонями й розплакатися від цього абсурду. Адже я знаю, що батьки вже шукають мене. Знаю, що образяться, будуть погрожувати, читати глибокі психологічні моралі, яка ж я невдячна донька... Але я втомилася від їхнього тиску. Я ще не хочу заміж. Та й зрештою, зв’язувати своє життя з ким попало не збираюся.

Дійшовши до своєї автівки, я тремтячими пальцями забираю з пасажирського сидіння зв’язку ключів, яку мені передала Марта для цього будинку. Метал пропікає холодом до кісток. Навіть не забираючи речей із салону, я кидаюся до старенької металевої брами, яка закриває мій теперішній двір. Я хочу якнайшвидше опинитися за цими воротами, зачинити їх і нарешті видихнути.

— Давай же, будь ласка... — шепочу я затиснутими губами, встромляючи ключ у замкову щілину.

Замок не піддається. Він іржавий, давній, повністю окислився від дощів та часу. Я кручу ключ праворуч, ліворуч, тисну всією вагою, але важкий механізм заклинило намертво. Невже я тут під воротами ночуватиму до ранку? Ні. Я цього не хочу. Тому з новим завзяттям беруся воювати зі старим замком.

— Ну давай же! Ну благаю! — у голосі спалахують істеричні нотки.

Я вмикаю ліхтарик на телефоні, затискаючи його в зубах, і з усією силою намагаюся викрутити дужку. Пальці соваються по слизькому металу, нігті боляче заламуються, а ключ лише загрозливо тріщить, ризикуючи зламатися прямо всередині. Паніка накриває приємною хвилею відчуттів. Я стою посеред темного, чужого провулка, намагаючись потрапити у свій тимчасовий дім, поки десь поруч ходить людина, яка за пів години зруйнувала все моє життя.

Раптом позаду лунають важкі, повільні кроки. Ритмічний хрускіт гравію під підошвами змушує моє тіло миттєво збитися у грудку.

Я різко озираюся й від переляку роблю крок назад, від чогось розгублено впираючись плечима прямо в холодну металеву браму. Устин уже стоїть зовсім поруч. У темряві його велетенський силует здається просто неосяжним, а моє серце робить божевільний перекид і падає кудись у прірву.

— Міло, давай допоможу, — тихо, без жодної глузливості чи агресії каже він, зупиняючись за крок від мене. — Погодься, у мене сили побільше буде. А ти краще підсвіти.

Його голос лунає дивно спокійно, практично діловито, що остаточно збиває мене з пантелику. Я дивлюся на нього, розгублена, загнана в кут і абсолютно беззахисна перед цією безглуздою ситуацією. Хвилину тому він заганяв мене в пастку, а зараз спокійно пропонує допомогу. Але діватися нікуди. Ключ у моїх руках безпорадний. Я не можу впоратися із замком. І при тім, що дуже не хочеться, доведеться погодитися. Бо на допомогу мені точно не прийде ніхто.