9. Шок Міли

МІЛА

Пауза затягується, і я розумію, що потрібно забиратися звідси. Бо навряд чи я почую відповідь на свої запитання.

— Я нічого не вигадував, Міло, — раптом байдуже хмикає незнайомець, закладаючи руки в кишені темних штанів і оглядаючи мене з голови до ніг туманним поглядом. — Це була хороша можливість закрити питання з моєю колишньою раз і назавжди. І я не міг нею не скористатися, якщо вже волею долі ти опинилася поруч.

Мої очі округляються від почутого. Він зараз серйозно чи на приколі? Як це закрити питання з колишньою? Ось так просто підставити кого попало... Де логіка?

— Хороша можливість?! За мій рахунок?! Та ти просто божевільний психопат! — я роблю крок до нього, готова роздерти йому обличчя нігтями від цього спокійного цинізму. — Забудь про це! Чуєш?! Якщо ця твоя Вероніка щось комусь розкаже або рознесе плітки, я особисто вийду в соцмережі й скажу, що ти мене силою утримував і брехав! Я зроблю спростування! Завтра ж! Бо я так розумію, що ця дівчинка тебе вже прославила... Тож май на увазі, якщо вона приплете до тебе ще й мене. Я тобі обіцяю: буде весело.

Нервово розвертаюся, щоб побігти до своєї машини та нарешті в’їхати у свій тимчасовий двір. А потім схопити речі, зачинитися в тому бабусиному будинку на десять замків і ніколи більше не бачити цього бородатого чудовиська.

Але його наступна фраза що лунає мені в спину, мов потужний вибух, змушує мене завмерти.

— Тобі не вдасться зробити спростування, Міло, — лунає позаду його спокійний, володарський голос.

Я завмираю на місці, повільно повертаючи до нього голову. Він мене розлютив своїми власницькими замашками. Хто він такий, щоб мені вказувати... Примружуюся і роздратовано фиркаю.

— Авжеж. Тебе буду питати, пане Шелест, чи як там тебе...

Чоловік повільно підходить до мене. Його велетенська тінь закриває мене повністю, перекриваючи й без того бліде вечірнє світло, яке нарешті загорілося на опорах. Його присутність тисне на мене, позбавляючи можливості нормально дихати.

— У тебе немає виходу, маленька, — розважливо, випалюючи кожне слово, вимовляє він, зупиняючись за пів кроку від мене. — Вероніка — істеричка з великою аудиторією. Вона не мовчатиме. Уже за пару годин новина про те, що в Устина Шелеста є наречена, пошириться скрізь. Вона злиє це пресі, блогерам і моїм бізнес-партнерам. Адже при усіх цих плітках вона добре знає, що дитина під її серцем не моя.

Він нахиляється трохи ближче, і я відчуваю гіркуватий аромат його парфумів та холодний метал у його погляді.

— І завтра зранку, аби не виглядати дурнем і не втратити все, над чим я працював роками, я буду змушений офіційно представити тебе суспільству. Як свою наречену. Тож ти можеш вередувати. Обурюватися. Кричати... Але ти опинилася не в той час і не в тому місці. Хоча... Ти врятувала мене...

Сказати що я в шоку — це нічого не сказати. Я не хочу більше слухати цей абсурд, а тим паче наміру не маю погоджуватися на нього. Схоже, у мужичка уява розійшлася. Ну-ну.

— Послухай, Устине. В тебе всі вдома? Ти хоч розумієш, що щойно зліпив? Яке суспільство? Яка наречена? Я на це не погоджуся нізащо...

— Я все розумію, мала, і я не жартував. Тож ти можеш показувати зуби, плюватися гордістю. Але дивись, аби завтра сама не благала мене про допомогу. Бо Вероніка точно рознесе ці новини, щойно дістанеться міста. І вже зрання тебе активно шукатимуть всі охочі поживитися чужим життям та зірвати інфу з перших вуст...

Земля остаточно тікає з-під ніг. В очах темніє. Серце робить божевільний стрибок у прірву, а в грудях застрягає крик, який я просто не спроможна видавити із себе.

Я дивлюся на цього чоловіка з повним, невимовним шоком і жахом, розуміючи, що потрапила в пастку, з якої просто неможливо втекти.