8. До чого тут я?!

МІЛА

Встигаю нервово ковтнути, як вечірню тишу знову порушує оскаженілий крик.

— Та ти... Та ти просто божевільний, Шелест! — верещить Вероніка, а її голос зривається на писк від безсилої люті. — Це твоя дитина! Твоя! А ти зараз мов школяр відмовляєшся від неї. Дорослий чоловік, а поводишся...

Вона переводить шокований, дикий погляд із цього здорованя на мене, вишукуючи на моєму обличчі бодай якісь натяки на брехню. Але я стою, мов громом уражена, не в змозі вимовити ні слова, що, здається, лише додає переконливості словам цього громили. А, що я можу сказати? Як реагувати, якщо я вперше бачу цих людей?! Я ж справді вперше бачу їх обох. Хай самі розбираються, хто з ким був і чия це дитина. Мені головне — аби мене відпустили.

— Ти ще пошкодуєш про це, Шелест! Чуєш?! Дуже пошкодуєш... Твій син виросте і знатиме, хто його батько насправді! — тупає вона підбором так, що звук лунає на всю вулицю. — Я не залишу це просто так! Я всім розкажу, як ти міняєш баб і викидаєш вагітну від тебе дівчину на вулицю! Ти в мене ще на колінах повзатимеш! Ще благатимеш, аби я повернулася. От побачиш.

Але на її слова чоловік просто мовчить. Дівчина, фиркнувши, різко розвертається, ледь не ламаючи підбори на нерівному асфальті, і практично бігом кидається до таксі. Гучно, з оскаженілим тріском грюкають дверцята, двигун реве, і жовта машина, шліфуючи шинами асфальтну пилюку, зникає в пітьмі вечірньої вулиці.

Настає тиша. Важка, дзвінка, глуха тиша, у якій чути лише моє прискорене, уривчасте дихання та шуми далекого автобану. Я нервово ковтаю, адже досі знаходжуся в обіймах незнайомого здоровила. Оце так приїхала... Оце втекла в глухомань.

Залізна хватка на моїй талії нарешті слабшає. Тихо видихаю, бо вже не знала, як маю реагувати на ці обійми. І в цю ж секунду мене ніби прориває. Усе обурення, увесь страх і шок, що накопичувалися за останні кілька хвилин, вибухають усередині мене справжнім вулканом. Схоже, страх остаточно відступив, адже чоловік хватку послабив, але з обіймів досі не відпустив.

Я з силою впираюся долонями в його кам’яні груди й відштовхую чоловіка від себе що є сили. Він робить лише півоберту, навіть не похитнувшись від мого удару, і спокійно дивиться на мене згори вниз.

— Ти... Ти що собі дозволяєш, шановний?! — задихаючись від гніву, випалюю я, роблячи крок назад, і вперто закладаю руки на грудях. — Яка я тобі до біса наречена?! Яке весілля?! Ти взагалі при своєму глузді, чоловіче?! Ми знайомі з тобою лише якихось п’ять хвилин! Що це за вистава була? І навіщо ти мене в це вплутав?

Мій голос тремтить від обурення. Серце колотиться так, що ребра болять, а в голові палає вогонь від такого зухвальства.

— І як ти взагалі поводишся з дівчиною?! Вона ж вагітна! Від тебе, між іншим! А ти її просто викидаєш як мотлох, ще й прикриваєшся першою-ліпшою перехожою! Хто ти після цього?! У тебе взагалі є бодай крапля совісті чи співчуття?! Це ж твоя дитина...

Дивлюся на чоловіка. У темряві погано бачу його обличчя, але, здається, йому плювати на крики його дівчини і на мої слова. Наче вже не юний, а поводиться справді мов підліток.

Вперто чекаю від нього вибачень, чекаю хоча б якихось виправдань або виразу провини на обличчі. Але здоровань залишається абсолютно непорушним. Він повільно знімає капюшон, і в тьмяному світлі вечірнього неба я бачу його суворі, обвітрені риси обличчя, чітко окреслену щелепу під густою бородою та темні очі, у яких спалахує грізний, небезпечний вогник.

— По-перше, не смій підвищувати на мене голос, маленька, — його бас лунає глухо, тихо, але з такою силою, що мої зауваження миттєво застрягають у горлі. — А по-друге, ця дівчина вагітна не від мене. І я не збираюся грати в її брудні маніпуляції та підігрувати брехні. І чужу дитину не прийму. Хай йде до батька дитяти. Я тут ні до чого.

— Справді?! — вибухаю невдоволенням я. — А я тоді тут до чого?! — майже плачу від обурення я, розмахуючи руками. — Це ваші розбірки! Ваші проблеми, ваші жінки, ваші діти! Навіщо ти втягнув у це мене?! Я просто запитала номер будинку! Просто стояла поруч! Якого дідька ти назвав моє ім’я?! Звідки ти його знаєш? І яка я тобі до біса наречена?! Навіщо ти це все вигадав?!

Мене сіпає від люті. Я почуваюся беззахисною, втягнутою в якийсь божевільний трагіфарс, з якого не бачу виходу. А він... Він стоїть переді мною — спокійний, мов скеля, і цей його крижаний спокій бісить мене ще більше, ніж його посягання на мою талію!