7. Яка наречена?!

МІЛА

Я застигаю в його сталевих обіймах, мов перелякане звірятко. У голові — суцільна каша і хаос. Сильна, гаряча рука здорованя лежить на моїй талії настільки владно й міцно, що будь-яка спроба вирватися чи бодай зробити крок убік виявляється марною. Я намагаюся потайки вщипнути його через щільну тканину куртки. Але чоловік цього навіть не помічає — його м’язи під моїми пальцями здаються кам’яними.

— Поговорити?! — охриплим голосом перепитує дівчина. — Про що тут говорити? Зрештою, це що, хто така? Що це за потвора біля тебе?! — раптом верещить вона, тупаючи ногою і розрізаючи нічну тишу темного кварталу своїм пронизливим голосом.

Вероніка робить кілька швидких кроків до нас, розмахуючи маленькою сумочкою, а її підбори загрозливо цокають по асфальту. Вона скаженіє на очах, зневажливо розглядаючи мене з ніг до голови.

— Шелест, ти зовсім з глузду з’їхав?! Навіщо ти обіймаєш цю дівулю?! Хто вона взагалі така?! Ти тягаєш якихось малоліток у сірих куртках, поки я ношу під серцем твою дитину?! Як ти смієш так зі мною поводитися?! Що ти взагалі собі дозволяєш?!

Дівулю?! Потвора?! Усередині мене на мить спалахує обурення, але страх перед цим бородатим велетнем поки що переважає. Я нервово ковтаю й знову намагаюся викрутитися з його обіймів. Але він лише міцніше пригортає мене до свого боку, закриваючи мої плечі від агресивної незнайомки.

— Це не моя дитина, Вероніко, — холодно й спокійно заперечує чоловік. Його глибокий бас лунає прямо над моїм вухом, змушуючи сироти бігти по шкірі. — І те, що ти влаштувала в моєму офісі та намагаєшся роздмухати в інтернеті, нічого не змінить. Я ніколи не визнаю цю дитину своєю, поки це не підтвердить аналіз ДНК. А ти чудово знаєш, що це практично неможливо...

— Ти знущаєшся?! Як це неможливо? По-якому? — не вгамовується Вероніка, її обличчя перекривлюється від люті. — Який ще аналіз?! Я буду скаржитися! Я ще більше роздзвоню про тебе в усіх соцмережах, тебе знищать преса й твої партнери! Ти мені заплатиш за кожен день моїх сліз!

Вона розмахує руками, заходячись у справжній сцені ревнощів та істерики, але незнайомець навіть оком не змигає. Він дивиться на неї з такою льодяною зневагою, від якої мороз іде по шкірі.

— Можеш не старатися, — раптом виважено й карбуючи кожне слово промовляє він. — Твої шантажі більше не працюють. Моїм партнерам і пресі немає діла до твоїх вигадок, адже у мене є наречена.

Я кліпаю очима, намагаючись переварити почуте. Наречена? У нього? То навіщо він тоді обіймає мене?! І взагалі, що взагалі відбувається? Хто ці люди і до чого тут я?

Але наступна фраза велетня змушує моє серце зупинитися, а земля йде з-під ніг від його заяви.

— Знайомся, це Міла — моя наречена, — спокійно вимовляє він, ледь відчутно погладжуючи мене по талії.

Що?! Яка ще до біса наречена? Це що за прикол такий?

Я завмираю, вилупившись на незнайомця. В голові вибухає тисяча запитань. Звідки цей бородатий здоровань знає моє ім’я?! Я ж йому його не називала! Ми бачимося перші п’ять хвилин у житті! Звідки в нього ця інформація?! Я роблю вдих, щоб випалити це запитання йому в обличчя й викрити цю божевільну брехню, але чоловік не дає мені сказати й слова.

— Тож, Вероніко, годі цих дешевих вистав, — немилосердно випалює він прямо в обличчя ошелешеній дівчині. — І через місяць у нас з Мілою весілля. Тож сідай у таксі й забирайся геть. Можеш розпускати свої плітки й чутки далі — мені байдуже. Розмова закінчена.

У повітрі повисає важка, дзвінка тиша. Вероніка застигає з роззявленим ротом, переводячи шокований погляд із здорованя на мене. Я ж стою, мов вкопана, абсолютно втративши дар мови. Яка наречена?! Яке весілля через місяць?! Що за марення тут відбувається?! У цього громили, що, гарячка? Як це все розуміти?