6. Навіщо обійми?

МІЛА

Страх змушує серце калатати в навіженому ритмі. Спазм стискає горло, заважаючи повноцінно дихати. Вечірні сутінки впевнено переростають у густу, суцільну темряву, а вуличні ліхтарі, як на зло, так ніхто й не увімкнув. Я стою посеред вузької, практично порожньої вулиці наодинці з цим незнайомцем, і кожен інстинкт самозбереження кричить мені забиратися й бігти назад до своєї машини що є сили.

Чоловік повільно робить крок у мій бік. Позашляховик за його спиною здається величезним, але сам господар анітрохи не поступається йому за габаритами. З-під накинутого капюшона на мене дивляться темні, уважні й небезпечно спокійні очі.

— Привіт, мала, — раптом випалює він сухим, оксамитовим басом, від якого на спині виступають сироти. — Ти що тут робиш одна, ще й без охорони?

Його запитання збиває мене з пантелику. Яка ще охорона? Про що він взагалі?

— Я... Я заблукала, — розгублено та налякано кидаю я, міцніше стискаючи в кишені в’язку ключів із важким брелком. — Підкажіть, будь ласка, де розташований будинок під номером тридцять шість?

Здоровань примружується, скоса розглядаючи мою застиглу, перелякану фігуру.

— А тобі навіщо? — з легким притиском цікавиться він, не поспішаючи з відповіддю.

Усередині мене все стискається від страху. Чоловік виглядає надто суворо й хижо, щоб відкривати йому всі карти. Я чудово розумію, що розказувати першому зустрічному про свою втечу й про те, що я буду жити тут зовсім сама, — це найбільша дурість. Тому я гарячково намагаюся імпровізувати на ходу, згадуючи слова Марти.

— Бо... Бо це будинок моєї бабусі, — видавлюю із себе якомога впевненіше, хоча голос усе одно трохи здригається. — Я вирішила тут пожити деякий час. Відпочити від міста.

Чоловік кілька секунд мовчки дивиться на мене, а потім іронічно хмикає.

— Це вже добре, — в його голосі чуються лукаві нотки. — Хоч не один буду на цій вулиці. А будинок твій — якраз навпроти мого. Он ті ворота, — вказує він поглядом і одразу питає: — Невже ти раніше тут жодного разу не була?

Я лише спантеличено кліпаю. Гарне питання.

— Була... Але дуже давно, — знову обманюю я, вказуючи рукою в бік темного, зарослого двору. — Тут усе геть по-іншому тепер. Усе заросло... — вдаю заклопотаність.

Полегшення від того, що шукати більше не треба, моментально змішується з новою хвилею тривоги.

— Щиро дякую вам, — швидко випалюю я, плануючи якомога скоріше розвернутися й дременути до свого потенційного прихистку.

Однак договорити я просто не встигаю. Позаду нас лунає шелест шин, і темряву вулиці розрізають яскраві промені фар. До нас на великій швидкості наближається жовте авто таксі. Воно різко гальмує прямо біля позашляховика здорованя.

— А ось і ще один заблукалий... — тихо кидає чоловік, навіть не обертаючись.

Дверцята таксі з хрустом відчиняються. З машини на високих підборах вискакує худа, струнка дівчина в яскраво-червоній сукні. Не звертаючи жодної уваги на мене, вона одразу впевнено й розлючено випалює:

— А ось ти де заховався, Шелест! Гадав, що зможеш так просто втекти від мене?!

Шелест? Це що, його прізвище?

Дівчина з люттю в очах прямує прямо до нас. Вона крокує розмашисто, вираз її обличчя не обіцяє нічого хорошого. Я замираю, болісно намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається і як мені непомітно звідси піти.

Але вже наступної секунди події розгортаються з нереальною швидкістю.

Незнайомець раптом робить швидкий крок у мій бік. Перш ніж я встигаю бодай хоч якось зреагувати чи піти, його міцна, гаряча рука так несподівано, владно лягає мені на талію. Одним коротким рухом він власницьки пригортає мене до свого широкого тіла, практично позбавляючи можливості поворухнутися. Від нього пахне дорогим парфумом, шкірою та холодним нічним повітрям.

Я в шоку. Моє серце просто зупиняється від жаху. Ошелешена таким перебігом подій, застигаю в його обіймах, мов кам’яна статуя, абсолютно не розуміючи, що відбувається.

Здоровань спокійно підводить підборіддя й розважливо, з крижаною посмішкою дивиться на свою гостю, яка від несподіванки зупиняється за два кроки від нас.

— Ти саме вчасно, Вероніко, — спокійно, але з небезпечним металом у голосі кидає він. — Нам і справді час серйозно поговорити...

Я нервово ковтаю. В голові хаос, а моя спроба звільнитися закінчується іще міцнішими обіймами. І я починаю подумки психувати. Це що ще, в біса, таке? Хто ці люди? І навіщо цей велетень мене обіймає?