5. Здоровань у темряві

МІЛА

Вже через пів години я сиджу за кермом свого автомобіля на сусідній вулиці від батьківського будинку. Під ворітьми будинку своєї кращої подруги. Серце все ще калатає, мов ошаліле, а руки ледь помітно тремтять на шкіряній обшивці керма. Я таки зробила це. Я втекла з дому. Блін. Я ж зараз як колобок з казки, їй-богу. Я від діда втік... Я від баби втік... На душі паршиво. Почуваюся винною перед батьками, але я реально більше не вивожу.

Тихий стук у пасажирське вікно змусив мене здригнутися. Я швидким рухом розблоковую дверцята. А за секунду в салон, принісши із собою легкий шлейф парфумів та вуличного холоду, вскочила Марта. Моя найкраща подруга одразу ж протягнула мені зв’язку ключів, на якій висів важкий металевий брелок у вигляді серця.

— Тримай, втікачко, — вона зітхає, оглядаючи мій знервований вигляд. — Це ключі від бабусиної дачі. Але я тебе одразу попереджаю: перед тим, як розпаковувати речі, настійно раджу викликати туди клінінгову компанію. Там три роки ніхто не жив. Тож уяви, що там коїться: двір повністю заріс бур’яном, а в хаті павуки вже свої власні цивілізації заснували. Тож дивись, не зависни на павутині.

— Дякую, Марто, ти мене просто рятуєш, — пильно дивлячись на подругу, щиро відповідаю я, міцно стискаючи велику в’язку холодних ключів у долоні.

— Нема за що, — зі співчуттям дивиться на мене Марта. — І ще одне: усі комунікації там є — і світло, і вода, і газ. Тільки потрібно буде самій повмикати рубильники в коридорі та на вулиці біля лічильника. Розберешся?

— Звісно. Я все зроблю. А якщо щось не знатиму, зателефоную.

— Ну тоді щасливої дороги, маленька. На зв’язку! — Марта міцно обіймає мене за плечі й уже вискакує з машини, махаючи мені рукою.

— Март, моїм ні слова... — кричу їй навздогін.

— Я вже здогадалася, — відмахується Марта й уже тоне в обіймах Сергія.

Посміхнувшись, я бібікаю й рушаю в дорогу. На самому виїзді з міста заїхала до великого цілодобового супермаркету. Набрала повний візок продуктів із чималим запасом — питна вода, крупи, консерви, кава, трохи солодощів для заспокоєння нервів. Та довгі свічки на випадок, якщо зі світлом виникнуть проблеми. Аніто влаштую собі романтік. Мені так зараз не вистачає релаксу.

Коли виїжджаю на трасу, що веде до дачного кварталу, мене знову охоплює хвиля важких думок. Сумління починає тихо гризти зсередини. Я ж уперше в житті отак таємно втікаю від батьків, ніби якесь безвідповідальне дівчисько. Але, зваживши все ще раз, я розумію: якби я залишилася на той званий вечір, то влаштувала б гучний скандал. Я більше просто не можу терпіти це нескінченне сватання. Мої межі розмиваються щодня, моє «ні» ніхто не чує, і ця втеча — єдиний спосіб зберегти залишки власного здорового глузду.

До дачного селища я в’їхала, коли над землею вже залягли глибокі сутінки. Вулички тут досить вузькі, дві машини заледве розминуться. А дерева обабіч дороги створюють щільний купол, через який ледь пробивається вечірнє небо. Я довго блукала поміж парканами, намагаючись розгледіти таблички. Навігатор постійно плутається в показах, і я вже починаю солідно нервувати.

Здавалося, я нарешті знайшла потрібний двір, але не впевнена, що це сто відсотків точна адреса. Номери на сусідніх воротах геть постиралися від часу. Схоже, подруга правду казала, більшість дворів тут занедбані.

Раптом трохи далі по вулиці я помітила припаркований біля розкішного, високого паркану чорний великий позашляховик. Поруч із ним хтось щось лагодить під капотом. Побачивши постать у темному худі з накинутим на голову капюшоном, я зупиняю свою машину. Вимикаю двигун і із завмиранням серця виходжу на вулицю. Вуличні ліхтарі ще не увімкнули, довкола панує суцільний напівморок, і мені дуже страшно та моторошно.

— Добрий вечір, — розгублено вітаюся. — Вибачте, скажіть, будь ласка... — несміливо починаю я, роблячи кілька кроків убік постаті. Голос трохи тремтить від хвилювання. — Це номер будинку навпроти вашого... Тридцять шостий?

Чоловік у капюшоні, який до цього схилився над відчиненим капотом, припинив порпатися. Він повільно вирівнявся у повний зріст і розвернувся до мене.

У темряві вечора його силует здався мені просто велетенським. Широкі плечі, масивна фігура й темна, густа борода, яка робить риси обличчя суворими й хижими. Побачивши перед собою справжнього бородатого здорованя, я машинально роблю крок назад, а серце миттєво відгукується переляканим глухим ударом.