4. Знову...

МІЛА

Тиждень потому.

Тиша батьківського будинку завжди здавалася мені затишною, але сьогодні вона тисне, і від цього я почуваюся геть некомфортно. Втомившись від постійних натяків та розмов про моє «невлаштоване особисте життя», я саме зараз підходжу до кабінету батька, збираючись із силами для чергової розмови. Хочу пояснити батькам, що досить мене сватати чи шукати мені кавалерів. На все свій час.

Пів року минуло з того дня, як моє життя розлетілося на друзки через зраду нареченого. Тінь тієї зради й досі осадом осіла на душі, який змушує мене триматися від чоловіків на відстані. Я більше не вірю нікому. Мені добре одній — у своєму спокої, у своєму маленькому світі, де немає місця обману. Але пояснити це батькам виявилося непосильним завданням. Вони навіть чути мене не хочуть. Маю надію, що, може, сьогоднішня розмова щось зрушить з мертвої точки.

Я вже занесла руку, щоб постукати у масивні дубові двері, як раптом зупинилася. Двері злегка прочинені, і з кабінету доносяться стурбовані голоси батьків.

— Ач, який принциповий! А як розповідав... — невдоволено фиркає батько, розходжуючись кабінетом. Його кроки важкі, що свідчить про неприховане невдоволення. — Від нього вже інша вагітна бігає, а він нашу Мілу в дружини хотів! Акурат тиждень тому приходив до мене в офіс з пропозицією віддати йому Мілу за дружину.

Мама стишено зойкнула.

— Господи, Максиме... То це все через той борг? — у її голосі бринить щирий острах.

— Через борг, а через що ж ще, — відрізає тато.

Затамувавши подих, я нервово ковтаю клубок, що утворився у горлі. Серце калатає у шаленому ритмі. Про який борг вони говорять? І хто цей чоловік, який вирішив, що може взяти мене замість коштів? І що взагалі відбувається? Про що іще я не в курсі?

— І що ти йому сказав? — з острахом допитується мама.

— Категорично ні! — рішуче, на емоціях відповідає батько. — Моя донька — не предмет торгу. Я той борг і так йому віддам. Щоправда, він дав мені всього два тижні на повернення всієї суми... Але я щось придумаю. Залучу резерви, перекредитуюся. Щось вигадаємо.

Я застигаю біля дверей, зчепивши пальці в замок. Слова батька відгукнулися в душі вдячністю за його непохитність. Але сам факт того, що мною намагалися розрахуватися, як якимось товаром, викликає в мені хвилю обурення.

— Ох, Максиме, де ж узяти такі кошти за два тижні... — зітхнувши, бідкається мати, але вже за мить її тон раптово змінюється, ставши діловим і жвавим. — Гаразд, про це поміркуємо завтра. Головне — сьогоднішній вечір. До нас на вечерю приїде Олександр Пономаренко. А ти ж знаєш, його батьки — мільйонери...

— Пономаренко-молодший? — голос батька миттєво потеплішав. — Оце діло! Саша — перспективний хлопець, із пристойної родини. Це значно краща кандидатура для нашої Міли. Ти, часом, їй не казала?

— Ні, ти що! — у щілину бачу, як мама замахала руками, і її голос лунає виразніше. — Жодним словом не обмовилася. Ти ж знаєш Мілу... Зараз зчинить бунт.

— І правильно, — схвалює позицію матері тато. — Бо наша вперта донька знову закриється у своїй кімнаті або взагалі втече. А так опиниться перед фактом, поспілкується — а згодом дякуватиме.

Я відступаю від прочинених дверей на крок, а потім роблю іще один крок від кабінету. Всередині все закипіло від образи й безсилля. Батьки знову роблять по-своєму за моєю спиною! Знову шукають мені достойного кавалера, абсолютно ігноруючи мої прохання й біль, який ще й досі не вщух. Борг боргом, але ставати трофеєм у їхніх планах чи чиємусь бізнесі я не збираюся.

«Та вона взагалі втече...» — лунають в голові батькові слова.

Тато має рацію. Його припущення — це таки єдиний правильний вихід.

Стиснувши зуби, я безшумно розвертаюся й навшпиньках кидаюся коридором до сходів. Пробігши на другий поверх у свою кімнату, поспіхом зачиняю двері на замок і дістаю з шафи велику дорожню сумку.

Руки злегка тремтять, коли я скидаю туди найнеобхідніше: джинси, сукні, костюми, кілька светрів, документи й зарядні пристрої. Нічого зайвого. Лише те, що дозволить мені перечекати цей тиск. Мені терміново потрібно втекти з міста. Зникнути з поля зору батьків хоча б на якийсь час, поки вони не зрозуміють, що я — доросла людина, яка має свої принципи та бажання. І яка може самостійно приймати рішення.

Застібнувши блискавку на сумці, я підійшла до вікна й витягла телефон. Єдине місце, де мене ніхто не шукатиме — це стара дача моєї кращої подруги за містом. Там тиша, ліс і жодних сватів, боржників та женихів. Це місце ідеально мені підходить.

Вихопивши куртку, я востаннє озираюся на свою затишну кімнату. Моє терпіння увірвалося. Час брати своє життя у власні руки. А то до старості буду знайомитися з маминими синочками.