3. Непорозуміння

УСТИН

Побачивши мою повну, льодяну впевненість, Вероніка моментально втрачає всю удавану ніжність і зривається на підвищені тони.

— Що?! І це все?! Ти просто виганяєш мене?! — її голос дзвенить від роздратування. — Я кажу про дитину, Устине! Ти не зможеш просто виставити мене за двері! Якщо ти зараз це зробиш — я піду до журналістів та блогерів! Я усім розповім, який ти насправді! Твоя репутація за мить згорить! Я роздзвоню про це на кожному кутку!

Вона намагається взяти мене погрозами, але її істерика викликає в мене лише огиду.

Я роблю два впевнені кроки до неї, перекриваючи їй простір, і дивлюся прямо в очі. Мій голос стає тихим, але з небезпечними нотками:

— Досить цього цирку. Ти зараз же закриєш рот, і ми їдемо прямо в клініку до мого лікаря. Робимо аналіз, УЗД і перевіряємо твою «інформацію». Якщо підтвердиться — будемо розмовляти, чия дитина. А як ні, то ти зникнеш з мого життя раз і назавжди.

Я роблю жест у бік дверей, закликаючи її йти першою, але Вероніка тупає й заходиться новою хвилею істерики:

— Як це чия дитина?.. Це що за натяки? Нікуди я з тобою не поїду! Ти не маєш права мене змушувати! Невже ти мені не віриш?! Ти ж просто знущаєшся з мене!

Вона розмахує руками, а в очах з’являються сльози. Зрозумівши, що від поїздки до лікаря вона відмовляється з таким спротивом, я лише примружуюся.

— Вероніко, якщо це моя дитина, то я як батько хочу бачити її. І справа не в тім, що я тобі не вірю. Справа в іншому.

— У чому? — фиркає дівчина, змахуючи сльози.

— Бо якби це було правдою, то тебе б у моєму житті не було ніколи. А зараз забирайся. Бо я на твій пранк не поведуся. Якщо це брехня, то йди, доки я добрий. Якщо ти справді вагітна, то шукай батька дитини в іншому місці. Бо тут його нема і бути не може.

Вероніка застигла, великими очима дивлячись на мене. В кабінеті повисає напружена пауза. Від цієї розмови моя душа розривається. Треба ж було, щоб ця ненормальна так невдало пожартувала.

— Устине, поясни... — раптом порушує тишу дівчина.

Я ж важко зітхаю і зірвано наказую:

— Вероніко, йди і більше ніколи не потрапляй мені на очі.

— Але ж я справді вагітна... — зізнається мені у спину вона.

Я лише хмикаю і на її заяву кидаю:

— Прийми мої щирі вітання, Вероніко. А зараз залиш мене.

— Але це твоя дитина... Устине...

Набираю повні легені повітря і шумно видихаю. Навіть не обертаючись, роздратовано питаю:

— Вероніко, ти сама підеш? Чи викликати охорону?

За моєю спиною розноситься шаленіння, а за ним — розлючений крик:

— Ну все, Шелест, сьогодні ж зроблю тебе відомим. Будеш у всіх новинах.

Чую, як вона йде до дверей. Тому лише холодно через плече кидаю:

— Ризикни. Завтра ж здаватимеш тест ДНК дитини. І будеш відомою на всю країну як гульвіса. Вибір за тобою.

На мить повисає тиша, а за нею — кроки, що віддаляються. А ще за секунду голосно гримають двері. Схоже, вона так нічого й не зрозуміла. Що ж, це її проблеми. Мене вони не хвилюють. Навіть якщо вона здійме кіпіш... Я цього не боюся, навіть при тім, що він мені не на руку.