2. Я вагітна

УСТИН

Різко пригальмовую біля головного входу до бізнес-центру. Знову залишаючи на асфальті темні сліди від гуми. Вимикаю запалювання й важко видихаю. День із самого ранку іде шкереберть: спочатку непохитність Хімка, яка ставить під загрозу контракт із італійцями. А тепер ще й цей незапланований візит в офіс. Емоції просяться назовні, але дозволити собі втратити контроль я не маю права.

Грюкнувши дверцятами машини, поспішним кроком прямую до приватного ліфта. Метал дверцят віддзеркалює моє потемніле, зосереджене обличчя. Щастя Вероніки, якщо вона розвернеться й піде до мого приходу. Бо грати в її ігри сьогодні в мене немає жодного бажання. Її поява в моєму офісі неприпустима.

Двері ліфта безшумно розсуваються на моєму поверсі. І вже за секунду я крокую глянцевою плиткою коридору до приймальні. Моя секретарка Оля підхоплюється з місця, тільки-но я з’являюся, вона, нервово поправляючи спідницю, налякано дивиться на мене. В її очах читається провина навпіл із страхом.

— Устине Аркадійовичу... — збентежено шепоче вона. — Ця дівчина не хотіла чекати... Я казала, що ви зайняті, але вона просто пройшла у ваш кабінет... Сказала, що їй можна.

Шумно видихаю. Нахабство Вероніки перейшло всі межі.

— Зроби мені міцну каву, Олю, — перебиваю її владним, нетерплячим тоном, не збавляючи кроку. — Хоча, ні. Не треба. Краще мене ні з чим не турбувати.

Не чекаючи відповіді, штовхаю двері власного кабінету.

Тяжкий подих мимовільно виривається з грудей. Я заскочений побаченою картиною. Вероніка вмостилася просто на моєму робочому столі, безцеремонно посунувши папери. На ній — відверта червона сукня з глибоким декольте та туфлі на божевільно високих підборах. Ця дівчина завжди була лише гарною розвагою на кілька вечорів, якій я щедро платив за легкість і відсутність претензій. Але робочий простір для мене — недоторканна територія. І її поява тут — це зухвале порушення моїх кордонів.

Почувши звук дверей, Вероніка повільно зсувається зі столу. На її обличчі одразу з’являється зваблива посмішка, а хода від стегна стає навмисно спокійною й неквапливою. Підбори гучно цокають по паркету. На мить зажмурюю очі. Як же невчасно вона прийшла, аби завабити мене.

— Привіт, коханий, — протягує вона солодким голосом, простягаючи до мене руки. — Ну де ти так довго? У мене для тебе дуже важлива новина...

Я роблю різкий крок убік, не даючи їй торкнутися себе, і зупиняюся біля вікна. Моє обличчя залишається непроникним, а голос лунає сухо та жорстко:

— На вихід, Вероніко. Просто забирайся та залиш мій кабінет. І більше ніколи не потрібно приходити сюди.

Красуня завмирає на місці, її посмішка здригається. Вона ображено пирхає, демонстративно закладає руки на грудях і підводить підборіддя.

— Шелест, ти, що навіть не вислухаєш мене? — у її голосі з’являються капризні нотки.

— Вероніко, я не хочу тебе слухати. І після твого сьогоднішнього візиту сюди можеш забути про мене назавжди.

— Устине, перестань зі мною так розмовляти! Я взагалі-то не просто так прийшла. Я вагітна.

У кабінеті миттєво зависає важка тиша.

Я завмираю, уважно вдивляючись у її обличчя. Шокова пауза розтягується на кілька довгих секунд. Вагітна? Це схоже на поганий жарт або кричущу спробу маніпуляції. Стримуюся, аби від такої звістки не розсміятися їй просто в обличчя і не запитати, від кого вагітна.

Повільно видихаю, гасячи роздратування та емоції. Моє обличчя стає кам’яним. Я розвертаюся, долаю відстань до дверей, відчиняю їх навстіж і владно прошу красуню дати мені спокій.

— Прошу на вихід, Вероніко. Розмова закінчена.

Дівчина немов не чує, кліпає великими очима, спантеличено дивлячись на мене. Схоже, не такої реакції від мене вона чекала. Але це виключно її проблеми.