1. Відмова боржника

УСТИН

— Устине, при всій повазі до тебе, не плутай особисте із справами... — запихавшись до почервоніння, чи то просить, чи то наказує Хімко. — Я поверну тобі борг. Сам. Тільки ще трохи зачекай...

Стискаю жовна. Я й так чекаю понад два роки, і наша домовленість давно закінчилася. Можливо, якби на місці цього підстаркуватого партнера був хтось інший, я б діяв інакше, через суд. Але я знаю: якщо подам позов, то компанія Хімка розлетиться. Пильно дивлюся на сивого чоловіка навпроти, мабуть, з хвилину.

— Максиме Федоровичу, тобто це означає «ні»? — суворо перепитую я, бо відмова мого боржника вивела мене з рівноваги.

Якщо чесно, я не чекав його миттєвої згоди, але як мінімум розраховував на його поступливість. Але...

— Це означає «ні». І ти сам знаєш причину моєї відмови, Устиме. Моя донька вийде заміж лише за того чоловіка, якого покохає. А ти, вибач... Ти в чоловіки їй не годишся.

Ще з хвилину сиджу, пильно пропалюючи поглядом свого співрозмовника. Я міг би з ним сперечатися, погрожувати, розповідати перспективи на майбутнє, але замість цього я підіймаюся і холодно кидаю:

— Гаразд, Максиме Федоровичу, я вас почув.

Розвертаюся та йду на вихід з кабінету Хімка. Вже встигаю вхопитися за дверну ручку, як раптом за спиною чую занепокоєний голос чоловіка:

— Устиме, як це розуміти?

Я сьогодні не в настрої, тому бажання щось комусь пояснювати не маю. Тут і так усе зрозуміло.

— Як хочете, Максиме Федоровичу, так і розумійте. Але часу, аби віддати мені борг, у вас два тижні...

— Але ж, Устине?! — перебиває мене чоловік. — Мені ще хоча б рік потрібен. Я не маю зараз таких коштів.

— Це ваші проблеми, Максиме Федоровичу, і вони мене не хвилюють рівно так само, як і вас не хвилюють мої пропозиції, — примружуюся і додаю: — І вам вирішувати, як бути далі. Свої умови я назвав для врегулювання питання без конфлікту.

— Я на це не погоджуся ніколи, — роздратовано шипить Хімко.

— Тоді через чотирнадцять днів чекаю повернення всієї суми боргу, — випльовую і, роздратований до глибини душі, покидаю кабінет свого боржника.

Нерви здають. Їду до ліфта і киплю всередині. Останнім часом у мене нічого не клеїться, усе летить шкереберть. І все бісить. Італійці не хочуть погоджуватися на контракт через відсутність у мене сімейного стану. Дали три місяці на врегулювання цього питання. Я наче знайшов вихід із ситуації, але сьогодні мої ілюзії розбилися вщент. Таке враження, що в моєму житті почалася чорна смуга.

Спустившись ліфтом вниз, іду до машини. Саме сів за кермо, як дзвонить телефон. Нервово видихнувши, зиркаю на екран. Мене турбує секретарка.

А їй що треба? Я ж просив до обіду мене не чіпати. Змить повагавшись, знімаю слухавку.

— Устине Аркадійовичу, вибачте, що потурбувала... Але тут прийшла ваша наречена і вимагає, аби я вас повідомила про її візит...

— Яка ще в біса наречена? — реву з люттю у слухавку. Бо чомусь здається, що це якийсь дурний пранк. У мене немає нареченої, лише колишня дружина, з якою я розлучився п’ять років тому. Але вона ж заміж вийшла. Тож второпати не можу, про що це розповідає підлегла.

— Вероніка Закхей... — лише несміливо відповідає моя ляклива секретарка.

Ледь стримую гортанний крик і на мить заплющую очі. Набираю повні легені повітря, аби придавити лють у собі і не зірватися диким криком. Як же мене бісить та причепа. І чого їй цього разу потрібно? Знову прийшла кошти клянчити. Пора прикривати цю лавочку спонсорства, бо краще витрачати кошти на благодійність, ніж на пустих дівок.

— Я зараз буду.

Холодно кидаю у слухавку і, завершивши виклик, заводжу авто та з дрифтом рушаю з місця. Аж протектори на асфальті залишилися. Схоже, сьогодні точно якісь магнітні бурі. Але, може, це й на краще, бо деякі питання в своєму житті пора закрити просто сьогодні.