Епілог 2

УСТИН

Я стою на просторій терасі нашого з Устином маєтку, спираючись ліктями на мармурове перило, і з тихою, глибокою посмішкою спостерігаю за тим, як вечірнє сонячне проміння розливається по зеленій галявині. Літнє повітря просякнуте свіжістю, ароматом скошеної трави й абсолютним, безмежним спокоєм.

Минуло п’ять років. П’ять з лишком років із того дня, коли ця маленька горда дівчина, яка колись тремтіла від страху в темному передпокої закинутого будинку, вклала свою тендітну долоню в мою руку й назавжди змінила моє життя.

На галявині чути дзвінкий, безтурботний дитячий сміх. Двоє білявих хлопчиків-близнюків, яких ми встановили з Мілою, коли їм виповнилося пів року. І от зараз наші трирічні сини, Марк і Лев, — завзято ганяють м’яча по доглянутому газону. А поруч із ними, злегка підкотивши рукави дорогої сорочки, бігає мій тесть.

Я з насолодою видихаю повітря. Хто б міг подумати тоді, п’ять років тому, що чоловік, якого я вважав запеклим ворогом і боржником, а він мене — жорстоким виродком, стане частиною нашого життя? Хмикаю. Бо знадобився час, терпіння та чимало мудрості, аби пробачити минуле й вибудувати все з нуля. Але батько Міли таки прийняв мене. Він побачив, як я бережу його дочку, як ношу її на руках, і з часом крига скресла. Тепер ми — справжня, міцна родина. Без боргів, без маніпуляцій, без минулих образ.

— Устине... — лунає тихо позаду.

Цей ніжний, шовковий голос досі змушує моє серце прискорювати свій ритм.

Я повертаюся. Міла стоїть у пройомі панорамних дверей у легкій світлій сукні. Вітер злегка бавиться її довгим волоссям. Вона стала ще красивішою, ще спокусливішою. І зараз в її карих очах більше немає жодної тіні того жаху чи зневіри, які рвали мені душу в день нашого знайомства.

Вона підходить ближче, і я миттєво притягую її до себе за талію, обхоплюючи струнке тіло сильними руками. Міла довірливо тулиться до моїх грудей, закидає голову й заглядає мені просто в очі.

Я дбайливо заправляю за її вухо пасмо волосся, задихаючись від її близькості так само, як і в перший день.

— Про що ти замислився, мій коханий? — посміхається вона, провівши ніжно пальчиками по моїй щоці.

Посміхаюся, дивлячись на неї.

— Згадував день нашого знайомства.

Міла ледь помітно червоніє, притискаючись до мене ще міцніше. Я справді пам’ятаю той вечір до кожної секунди. Цілую кохану дружину у скроню і не встигаю більше нічого сказати.

— Тату! Мамо! Дивіться, як я вмію! — лунає з галявини дзвінкий голос Лева, і хлопчаки разом із дідом галасливо біжать у бік тераси.

Міла тихо, щасливо сміється, спираючись підборіддям об мої груди, й дивиться на наших синів.

— Вони так схожі на тебе, Устине... — шепоче вона з невимовною ніжністю в голосі. — Наші милі розбійники.

— Вони схожі на нас обох, кохана, — вимовляю я, тримаючи її в обіймах і дивлячись на нашу велику родину. — І знаєш, я шалено щасливий, що в той вечір ти приїхала до мене. Я не раз себе ловив на думці, що це доля.

Міла посміхається.

— Я теж про це думала, — тихо погоджується вона, підставляючи обличчя для нового, глибокого цілунку.

І я покриваю її обличчя дрібними поцілунками, ховаючи її в обіймах. Бо для мене це і є щастя.