Епілог 1

МІЛА

Пів року потому

Я стою біля масивного дзеркала в розкішному передпокої заміського комплексу для шлюбних церемоній. Оксамитова, кришталево-біла тканина сукні м’яко облягає моє тіло, спадаючи ніжними хвилями шлейфу. Повітря просякнуте пахощами свіжих білих троянд. Стіни прикрашені живими квітами, а за панорамними вікнами сяє м’яке, золотаве сонячне світло.

Неймовірно... Минуло лише пів року. Всього кілька місяців, а моє життя перевернулося на триста шістдесят градусів, витерши дотла весь той біль, який я носила в собі останні місяці.

Дивлюся на своє відбиття й дрібно тремчу від шалених емоцій, що переповнюють мене.

Згадую ці місяці, і по моїх щоках розливається ніжний рум’янець. Устин залицявся до мене так красиво, витончено й щиро, що від кожного його жесту в мене перехоплювало подих. Він не квапив мене ані на секунду. Жодного тиску, жодних вимог. Лише щоранку велетенські букети моїх улюблених квітів на тумбочці біля ліжка, ніжні записки, виведені його розмашистим почерком. Спокійні вечері при свічках і вечірні прогулянки біля озера, де він просто тримав мене за руку й слухав кожне моє слово, мов найважливішу істину у світі.

Він дарував мені увагу, затишок, турботу. Крок за кроком Устин закохував мене в себе з такою дивовижною силою, що я й не помітила, як моє серце остаточно й беззастережно почало належати лише йому. Він став моїм порятунком, моїм спокоєм, моїм єдиним справжнім, коханим чоловіком.

У повітрі панує атмосфера щастя та легкості. Але в моїх грудях, поруч із трепетом та радістю, живе легке, тривожне хвилювання.

Я нервово поправляю край мереживної рукавички й потайки кидаю погляди на масивні дубові двері. Попри все, що сталося, попри всю образу й гіркоту, тиждень тому я відправила батькам офіційне запрошення на наше весілля. Я довго вагалася, розривалася від сумнівів, але Устин лагідно обійняв мене за плечі й сказав: «Зроби так, як підказує серце, мала. Якщо ти хочеш дати їм шанс побачити твоє щастя — зроби це. Я буду поруч та підтримаю будь-який твій вибір».

І я відправила листівку.

Церемонія розпочнеться вже за кілька хвилин. Усі гості вже зібралися на розкішній галявині, де стоїть квіткова арка, а батьків усе ще немає. Руки дрібно тремтять, у горлі застряг пекучий ком. Я вперто чекаю. Душа відчайдушно прагне вірити, що в цю важливу мить вони простять свої амбіції, залишать образу та прийдуть, аби благословити мене на нове щасливе життя.

— Міло, мила, пора йти, — лагідно кличе мене ведуча церемонії, з посмішкою прочиняючи двері до саду. — Наречений уже чекає.

Серце починає битися іще швидше. Я роблю глибокий вдих, притискаючи до грудей букет білих півоній. Обережно повертаюся до виходу, намагаючись прогнати сумну тінь з обличчя. Що ж... Я зробила все, що могла. Головне — там, біля арки, на мене чекає чоловік, який цілком заслуговує на таке звання.

Схвильовано ступаю стежку, що веде через квітучий сад. Звучить приємна, ніжна мелодія струнного квартету. Гості повертають голови, усміхаються, але я бачу лише його.

Устин стоїть біля ажурної арки, повитої білими квітами. Він у бездоганному чорному смокінгу, який підкреслює його широкі плечі та статну фігуру. Його темні очі палають таким диким захопленням і коханням, що в мене перехоплює подих. Він дивиться на мене так, ніби я — єдина жінка у всьому всесвіті.

Я роблю кілька повільних кроків вперед, усміхаючись йому у відповідь.

І саме в цю останню мить, коли я вже майже доходжу до доріжки, біля входу на галявину лунає легкий шелест та стриманий гомін гостей.

Я мимоволі повертаю голову вбік.

На краю алеї застигли двоє людей. Мій батько — у суворому темно-синьому костюмі, із посивілими скронями й дивно зніченим виразом обличчя, та мати — у вишуканій сукні, з хусточкою в руках, якою вона завжди витирає сльози.

Мати дивиться на мене з такою невимовною ніжністю та жалем, а батько повільно скидає голову й коротко, але важко киває мені, укладаючи в цей єдиний жест і каяття, і визнання.

Вони прийшли. Вони насправді прийшли. Душа тішиться.

Моє серце підстрибує на радощах і калатає від шаленого щастя. Сльози радості застигають на моїх очах.

Раптом батько підходить і, мовчки взявши мене під руку, веде до вівтаря.

Мене переповнюють емоції, ми мовчимо, але це мовчання говорить більше за слова. Батько все зрозумів і я щаслива. Посміхаюся й роблю останній крок, вкладаючи свою тремтячу долоню у широку, гарячу руку Устина.

Він міцно стискає мої пальці, нахиляється трохи ближче й тихо, так, щоб чула тільки я, шепоче на вухо:

— Ти неймовірно красива, моє щастя. Я шалено кохаю тебе.

I я заглядаю в його закохані очі й розумію: віднині й назавжди я готова йти з цим чоловіком по житті.

— Я теж... — це все, що встигаю прошепотіти. Бо далі не до розмов.