5. Його турбота

МІЛА

У салоні позашляховика панує цілковита тиша. Вона заколисує. Яку порушує лише стишений тихий шелест шин по асфальту та мій уривчастий подих. Тільки зараз, коли знайомі ворота батьківського маєтку залишаються далеко позаду, до мене остаточно доходить усвідомлення того, що щойно відбулося.

Я зробила це. Я протистояла людині, якої боялася до втрати свідомості. Я нарешті виборола право на власну свободу. Але розумію, що без Шелеста я цього б не зробила.

Повертаю голову вбік і мов заворожена спостерігаю за Устином. Його сильні руки впевнено тримають кермо. Погляд цілеспрямований та незворушний, але я більше не боюся цього чоловіка. Тепер знаю: він моя надійна опора та єдина людина у світі, до якої я можу звернутися з будь-яким питанням.

Відчувши мій погляд, чоловік на мить відривається від дороги. Його темні очі спалахують дивовижною, нестерпно теплою ніжністю. Він повільно переправляє свою праву руку через підлокітник, обережно накриваючи мої занімілі пальці своєю широкою, гарячою долонею. Його великий палець м’яко, заспокійливо погладжує мою шкіру, ніби стираючи останні залишки пережитого жаху.

— Усе скінчилося, мала, — тихо, оксамитовим басом промовляє він, і від цього тону по моєму тілу розливається м’яке, невідоме досі тепло. — Ти була неймовірно сміливою. Я пишаюся тобою.

Ці слова пробивають мене наскрізь. Моє серце робить божевільний, солодкий стрибок і заходиться в шаленому ритмі. Ніхто й ніколи не казав мені таких слів. Ніхто й ніколи не дивився на мене з таким щирим захопленням.

За кілька хвилин авто м’яко зупиняється на подвір’ї його маєтку. Устин глушить двигун, але не поспішає виходити. У напівтемряві салону його погляд стає глибоким, надто відвертим і дивно трепетним. Чоловік нахиляється трохи ближче, відстібає мій пасок безпеки, і на секунду його обличчя опиняється за лічені сантиметри від мого. Я затамовую подих, відчуваючи, як гаряча хвиля збентеження обпікає щоки.

Він не квапить події. Лише дбайливо торкається моєї щоки подушечками пальців, заправляючи пасмо неслухняного волосся мені за вухо. Його дотик настільки легкий, мов подих вітру, але від нього на шкірі виступають сироти.

— Ходімо в будинок, крихітко, — лагідно шепоче він. — Тобі потрібен відпочинок і затишок.

Ми піднімаємося на терасу. Устин відчиняє двері, пропускаючи мене попереду себе, і мене знову охоплює хвиля приємного домашнього тепла. Але зараз цей дім більше не здається мені чужим чи загрозливим. Втім, як і його господар.

Я зупиняюся у передпокої, знімаючи плащ, а Устин одразу ж перехоплює його з моїх рук і вішає на вішак. Потім він робить крок до мене й без жодного слова обережно бере мої крижані руки у свої гарячі долоні, злегка розтираючи їх, аби зігріти. Його великі, сильні долоні огортають мої пальці, що я на мить від задоволення заплющую очі.

— Тобі треба зігрітися, Міло, — турботливо кидає він, заглядаючи мені прямо в очі з такою неприхованою турботою, від якої перехоплює дух.

Він веде мене до вітальні, де в каміні вже затишно тріскотить вогонь, відкидаючи м’які, золотаві відблиски на темні стіни. Устин саджає мене на м’який, світлий диван, бере з крісла пухнастий плед із м’якої вовни й дбайливо огортає ним мої плечі. Нахилившись, він поправляє край пледа біля моїх ніг, щоб мені було максимально комфортно. І це зворушує до глибини душі.

Сиджу непорушно, мов заворожена, і просто спостерігаю за кожним його рухом. Всередині мене відбувається справжній вибух емоцій. Моя свідомість аналізує все, що сталося між нами за цей короткий, але божевільно насичений подіями проміжок часу.

Ще досі не можу повірити, що він витяг мене з холоду й темряви та тієї прірви, в яку я втрапила. Він закрив мене своїми широкими плечима від мого батька. І я безмежно вдячна йому за це. Навіть при тім, що мені дуже страшно і ще не можу цілком довіритися йому. Але я щиро сподіваюся, що сьогодні зробила правильний вибір у своєму житті.