4. Рідні мов чужі

МІЛА

Дорога до мого батьківського дому пролітає як у страшному сні. За вікном позашляховика миготять знайомі вулиці, а в моєму шлунку утворився важкий, холодний вузол. Устин усю дорогу тримає мою знесилену, крижану руку у своїй великій руці, час від часу стискаючи її так міцно й надійно, ніби намагається передати мені хоча б крихту своєї сталевої впевненості. Його спокій діє гіпнотично, але чим ближче ми під’їжджаємо до розкішних кованих воріт ще вчора мого рідного дому, тим сильнішим стає моє хвилювання.

Коли чорний джип зупиняється біля нашого будинку, я дивлюся на знайомий фасад і ледь стримую сльози. Здається, ще вчора я була тут батьковою надією, яку намагалися продати заради боргових зобов’язань. А сьогодні я повертаюся сюди зовсім іншою людиною.

Устин глушить двигун, виходить із машини й одразу ж відчиняє дверцята для мене, допомагаючи вийти з авто. Його гаряча рука лягає мені на спину, м’яко ведучи вперед.

— Я поруч, мала. І ні на крок не відійду та нікому тебе не віддам, — тихо обіцяє він.

Пройшовши двір, ми піднімаємося сходами. Двері відчиняються ще до того, як ми встигаємо натиснути на дзвінок, — на порозі стоїть мій батько. Його обличчя багряне від люті, очі палають справжнім вогнем. Він кидає на мене спопеляючий погляд, а потім переводить його на Устина, який спокійно та впевнено закриває мене своїм плечем.

— Ти... — шипить батько, роблячи крок уперед і тикаючи пальцем у бік Шелеста. — Ти, виродок! Як ти смів прийти сюди?! Що ти зробив із моєю дочкою?! Чому вона поруч із тобою?

Батько зривається на крик. Він вибухає потоком брудної лайки та звинувачень, намагаючись прорватися крізь нас і схопити мене за руку.

— Вибирай слова, Коляда, — лунає низький, крижаний бас Устина, від якого температура в передпокої падає на кілька градусів.

У його голосі стільки небезпеки, що батько на долю секунди затинається, але потім знову зривається на вереск.

— Я не дозволю! — гарчить батько, червоніючи ще сильніше. — Чуєш, Шелест?! Я ніколи не допущу, аби моя дочка стала твоєю дружиною! Ти знищив мій бізнес, ти влаштував цей брудний цирк у пресі, а тепер прийшов сюди?! Забирайся геть із мого дому! А ти, нікчемна?! — переводить він оскаженілий погляд на мене. — Негайно йди до своєї кімнати! Завтра ж вийдеш заміж за того, за кого я сказав, і жоден Шелест тобі не допоможе!

Від слів батька всередині мене все обривається. Страх паралізує мене на кілька секунд, а потім на зміну йому приходить гаряча, сліпа хвиля люті.

Я роблю різкий крок уперед, виходячи з-за широкої спини Устина. Високо задираю підборіддя та вкладаю у свій голос усю можливу холоднокровність. На емоціях вдаю абсолютну, непохитну впевненість, хоча всередині мене все шалено тремтить:

— Досить, тату! — мій голос дзвенить, змушуючи батька заткнутися від несподіванки. — Досить вирішувати за мене моє життя! Ти хочеш продати мене, як річ, заради своїх брудних грошей та власної наживи! Але цього не буде!

Батько відсахнувся назад, витріщившись на мене, ніби я всадила йому ніж у спину.

— Міло, що ти таке мелеш?! — задихається він від обурення.

— Правду, тату! — продовжую я, відчуваючи, як адреналін розливається по венах. — Хочеш ти цього чи ні, тату, але я виходжу заміж за Устина! І якщо ти не припиниш свої істерики, агресію та погрози... То я стану дружиною цього чоловіка просто завтра! Без жодного пишного святкування, без гостей, без твого благословення й без білої сукні! Мені начхати на твої амбіції! Я більше ніколи не буду твоєю маріонеткою! Це моє життя, і тільки я вирішую, за кого мені виходити заміж.

У передпокої повисає така дзвінка, мертва тиша, що, здається, можна почути, яка вона дзвінка.

Батько задихається повітрям, його рот беззвучно відкривається й закривається, мов у риби, викинутої на берег. Лице стає синюватим від шаленої люті. Він піднімає руку, збираючись, очевидно, вдарити мене за таку зухвалість.

Устин робить блискавичний рух уперед. Його потужна рука перехоплює зап’ястя мого батька в повітрі з такою силою, що той здригається від болю. Шелест дивиться на нього з неприхованою, крижаною зневагою, затуляючи мене собою.

— Навіть не думай, Коляда, — вимовляє Устин тихо, але з таким звіриним тоном у голосі, що батько перелякано дивиться на нього. — Шоу закінчено. Твоя доба диктатури скінчилася. Міла сказала все чітко. А тепер ми підемо. І спробуй лише ще раз наблизитися до неї чи до мого будинку — я не просто стягну з тебе останню сорочку за твої борги. Я зроблю так, що ти до кінця днів доживатимеш у в’язниці. Зрозумів мене?

Батько безпорадно борсається в його залізній хватці, але проти волі Устина він зараз беззахисний. Шелест різко відпускає його руку, роблячи крок назад, і обережно, але владно притискає мене до себе за талію.

— Ходімо, мала, — лунає його м’який, теплий голос, який миттєво змиває весь мій панічний страх. — Тобі тут більше нема чого робити. Від сьогодні твій дім — там, де я.

Я лише часто кліпаю і киваю, не озираючись на розлюченого батька, котрий так і залишається стояти посеред порожнього передпокою.

Роблю ковток свіжого повітря і відчуваю, як із кожним кроком від рідного дому, від мого серця відпадає важкий тягар. Я нарешті вільна. Хоча чи свобода це? Адже я вже сказала «так» Шелесту, що теж неабияк лякає мене.