3. Дзвінок долому

МІЛА

Взявши телефон, дивлюся на чорний екран. Пальці тремтять так сильно, що я ледь влучаю по сенсорному екрану, аби розблокувати гаджет. Серце гупає десь у самісінькому горлі, перекриваючи доступ кисню. Устин стоїть поруч, не зводячи з мене важкого погляду. Його присутність — це єдине, що не дає мені остаточно знепритомніти від жаху.

— Сміливіше, мала, — тихо шепоче він, пригортаючи мене за плечі своєю гарячою долонею. — Я поруч. Ніхто тебе не кривдитиме.

Зробивши глибокий судомний вдих, я натискаю на кнопку виклику й притискаю слухавку до вуха.

Гудки тривають надто довго. Кожен новий гудок віддається в моїх скронях болючим молотом. І от у динаміку лунає важке, уривчасте дихання й знайомий, лютий, аж хрипкий голос батька:

— Де ти, чорти б тебе взяли?! Ти хоч уявляєш, що коїться?! Мій телефон обривають журналісти, твоя матір п’є заспокійливе, а ти...

Зітхавши, закочую очі. Мене бісить істерика батька.

— Тату, зупинись, — мій голос звучить напрочуд дзвінко, хоч усередині все кричить від страху. — Зі мною все гаразд. Я жива й здорова.

— Жива?! — вибухає він обуренням, та так голосно, що я мимоволі відводжу телефон від вуха. — Ти думаєш, що втекла й усе закінчилося?! Я знайду тебе навіть під землею! Негайно повертайся додому. Бо вже завтра ж ти поїдеш туди, куди треба, і зробиш те, що накажу!

Стискаю жовна, голос батька бісить мене. Хто йому дав право розпоряджатися моїм життям? Він може хоч луснути — я нічого робити не буду.

— Я нікуди не поїду, тату, — перебиваю його, збираючи в кулак усі залишки своєї рішучості. — Я не повернуся додому на твоїх умовах. Але... Я приїду. Сьогодні ж. На розмову. І приїду не одна.

У слухавці зависає важка, гнітюча тиша. А за секунду лунає крижаний, наповнений злобою голос:

— Що ти сказала? З ким ти приїдеш?! Якщо ти приведеш якогось пройдисвіта...

— Я буду з Устином Шелестом, — випалюю я на одному диханні, знову перебивши батька, перш ніж переляк знову паралізує мій голос. — Чекай на нас.

Я різко скидаю виклик, випускаючи з легень повітря. Мене трясе так, ніби мене опустили в крижану воду. Телефон випадає з млявих пальців, але Устин вчасно підхоплює його.

— Розумниця, — шепоче він, дивлячись на мене з таким захопленням і повагою, що мій страх на мить відступає. — А тепер ходімо одягатися. Потрібно провідати твого батечка.

Він підхоплює мене на руки та несе на другий поверх. А я все ніяк не можу заспокоїтися, бо зустріч із батьками страшенно лякає мене.