2. Прохання Устина

МІЛА

Я стою, вткнувшись лобом у накачані груди Шелеста, і слухаю, як заспокоюється прискорене калатання серця цього чоловіка. В голові панує суцільний хаос, але крізь цей морозний туман невизначеності до мене повільно пробивається перше приємне відчуття цілковитої безпеки.

Всередині все ще вирують шалені сумніви. Боюся, чи правильно я вчинила? Чи не зробила фатальну помилку, імпульсивно погодившись на цю аферу? Я ж зовсім не знаю цього чоловіка, ще вчора вважала його холодним, брутальним чудовиськом, яке маніпулює людьми й ламає чужі долі заради власної вигоди... Але зараз, тримаючись за його футболку й вдихаючи терпкий аромат його парфумів, я чітко розумію: повертатися до батька я не хочу нізащо. Краще залишитися тут, із цим суворим і владним чоловіком, який виявився здатним на грандіозну чесність, аніж стати розмінною монетою для власної родини й бути силоміць відданою заміж за нелюба.

А його зізнання... Боже, його слова про почуття пробивають мій захисний бар’єр до найглибших струн душі. Він марив мною? Він ходив до мого батька? Він пропонував закрити всі борги родини, аби тільки отримати право бути поруч зі мною, але, отримавши відмову, мовчки відступив, бо вважав, що я щаслива з іншим?!

Від цих думок у мене перехоплює подих. Людина, яку я вважала бездушним хижаком, виявилася єдиним, хто дійсно зважав на мої почуття, в той час, коли мій «коханий» просто зраджував, а батько планував вигідно мене продати. Я ховаюся в його теплих, надійних обіймах, відчуваючи, як його широкі долоні дбайливо гладять моє плече. І вперше за цю нескінченну, моторошну добу дозволяю собі просто розслабитися. За його широкою спиною, мов за кам’яним муром, я почуваюся захищеною від усього світу.

Але раптом Устин трохи послаблює обійми. Його гаряче дихання торкається моєї скроні, і він порушує тишу своїм низьким, оксамитовим басом:

— Міло... Якщо ти сказала мені «так», якщо ми діємо разом, то я хотів би сьогодні ж поговорити з твоїм батьком.

Я миттєво замираю. Потім різко відхиляюся назад, звільняючись із його обіймів, і підводжу на нього шокований, наляканий погляд. Серце моментально пришвидшує божевільний ритм у грудях, а легені знову стискаються від панічного спазму.

— Устине?! — з моїх губ виривається зірваний, переляканий шепіт. — Ні! Устине, я ні за що не повернуся додому! Будь ласка, не потрібно... Я не хочу нікого бачити з рідних. Я боюся...

У паніці хитаю головою, роблячи крок назад і відчуваючи, як крижаний страх знову повертається, обпікаючи шкіру.

— Батько нікого не слухатиме! А якщо він дізнається, що я тут, або якщо ти покличеш його на розмову — він просто приведе весь свій кортеж охорони, виб’є двері або вимагатиме силою віддати мене йому! Він не відступиться! Він точно розлючений через цей скандал! Не треба йому дзвонити, благаю тебе!

Устин реагує на мій переляканий заклик абсолютно спокійно. Він робить крок до мене, обережно перехоплює мої тремтячі руки у свої великі гарячі долоні й трохи стискає їх, повертаючи мене в реальність.

— Тихо, мала. Заспокойся й послухай мене, — м’яко, але з холодною переконливістю промовляє він, заглядаючи мені просто в очі. — Це необхідно, Міло. Ховатися вічно в цьому будинку ти не зможеш, та й я не збираюся тримати тебе тут як бранку. Твій батько залишив охорону під воротами, бо впевнений, що ти беззахисна й злякана ховаєшся десь у хащах. А от якщо ми закриємо це питання зараз — він припинить тебе шукати й нарешті заспокоїться. Він зрозуміє, що ти під моїм офіційним захистом, а проти мене він не піде. Це я тобі гарантую.

Мені хочеться вірити цьому чоловікові, але страх сильніший за мої бажання.

— Устине, я боюся... — тихо зізнаюся я. Мій голос тремтить, а в очах знову збираються солоні сльози. — Ти ж не знаєш мого батька. Коли він лютує... Він знищить усе навколо... Я не хочу повертатися додому.

Ми дивимось одне одному в очі і мовчимо. І це мовчання ще більше лякає мене.

— Нічого твій батько не знищить, крихітко, — твердо відрізає Шелест, і в його очах спалахує той самий крижаний вогник, який напевно змусив би відступати навіть найнебезпечніших ворогів. — Повір мені, у цій грі важелі впливу на моєму боці. Але ти мусиш зробити перший крок сама.

Опускаю очі. Не можу впоратися зі страхом. Не хочу нічого вирішувати, а тим паче бачити своїх рідних. Вони для мене зараз — жахливий тригер. Я не чекала від них такої підлості.

— Якщо можна, Міло, я хочу, щоб ти зараз сама набрала батька, — тихо просить він, не залишаючи місця для суперечок. — Повідом йому коротко й чітко: ти жива, з тобою все гаразд, і ти приїдеш додому на розмову. Але не сама, а зі мною. Ховатися — це не вихід, Міло. Потрібно зустрітися з твоїми батьками віч-на-віч й поставити крапку у цьому армагедоні. Я не хочу, аби ти жила у постійному страху.

Страх, який, здавалося, трохи відступив в обіймах, знову повертається з новою силою, випалюючи душу зсередини. Набрати батька? Самій? Повідомити, що я повертаюся під його дах разом із його запеклим ворогом?! Це здається божевіллям. Але, дивлячись на сталеву впевненість Устина, я розумію: він єдиний, хто дійсно здатен мене захистити, якщо я наважуся зробити цей вибір. Я справді не хочу більше переховуватися і вигадувати, коли ж батько мене знайде і що буде потім?!