Чудовисько

Вони сидять у напівтемряві, довгий час мовчать, слухаючи монотонний голос ведучого новин на одному з телеканалів. Він майже засинає. Його донька сидить поруч на м'якому килимі з чудернацьким орнаментом. Здається, малюнок має нагадувати дивовижне небо Ван Гога з картини «Зоряна ніч», однак, судячи з усього, хтось щось переплутав і вийшла незрозуміла мішанина жовто-синіх кольорів. Вони набули зовсім іншого значення останнім часом… Напевно, тому килима не можуть позбутися, тепер вже ніяк. Брак став нагадуванням. Вона грається старими, понівечиними ляльками і не помічає те, що одній із них не вистачає рук. Він іронічно та дещо жорстоко подумав: «Що ж, вона виросте дуже толерантною!». Думка одразу змусила відчути до себе огиду. Обличчя почервоніло від сорому. Він дуже змінився, якщо в голові промайнула така дума. Вже декілька місяців не бачить нічого, крім власного болю і трішки втратив розум на фоні жалоби за колишнім життям. Це має бентежити, проте він, в основному, не звертає уваги на цілісність своєї свідомості та її зв'язок з підсвідомістю. 

Софія – маленька дівчинка п'яти років, якій дуже нудно дивитися черговий випуск новин, яка смиренно чекає, коли батько дозволить перемкнути канал, щоб відволіктися на якийсь мультфільм. Навіть на той, який їй не подобається. 

В її маленькому світі, створеному бурхливою уявою, вона не у тісній кімнаті чужого будинку, а десь в чарівному королівстві, де багато солодощів і зовсім не існує труднощів. Батько для неї – король, який вирішує, коли маленькій принцесі час йти спати, а коли їсти та вмиватися. Вона ніколи не жалілась, що їй «наказують», бо врешті, король завжди дбав про добробут. Однак, останніми тижнями він не змушує її лягати в ліжко рівно о десятій, не цілує лоба, не читає казку, він взагалі забув, що повинен правити королівством.

Інколи Софії здається, що фортеця почала розпадатися, камінь за каменем, цеглина за цеглиною. Кожного дня частинка за частинкою і це змушує відчувати щось незрозуміле всередині грудей. Це «щось» болюче стискається, перехоплюючи подих. 

Принцесі хочеться сказати, що вона ненавидить ляльки, що хоче назад, у свою затишну кімнатку на вершині вежі, однак відчуває, що король не захоче цього чути. Усміхнені пластикові обличчя дратують Софію, вона ледь стримується, щоб не розмалювати їх чорними маркерами. Навіки стерти фальшиві гримаси. Нехай вони ніколи не бачать, нехай ясні блакитні очі затягне темна стрічка. Нічого більше, лише темрява та страх, бо скоєного не змінити. Стрілку годинника не змусити рухатися у зворотному напрямку. Усі фантасти, книги яких вона читала, брешуть. Неможливо збудувати машину часу, бо інакше вона б не сиділа тут, на жовто-блакитному килимі і не думала про його символізм.

З кожною наступною секундою щось всередині нього вибухає, або ж кипить, по аналогії з найстрашнішими, найпотужнішими вулканами. Він не думає, що може статися постфактум, його хвилює лише ця мить. Віднедавна він живе короткочасними моментами. Він однієї пляшки заспокійливого до іншої. Сьогодні, от біда, воно закінчилося.

У напівтемряві маленької кімнати сильно стискає руки в кулаки та заплющивши очі бачить образи щасливих людей, якими вони були до… Він посміхається, немов зовсім божевільний або п'яний чи під дією наркотичних речовин невідомого походження. Пам'ять. Застиглі у вічності уламки спогадів, які він намагається схопити голими руками, тому по них стікає кров і залишаються шрами. Відчув себе мазохістом, бо це п'янкий, приємний біль. Точно залежний він у моменті відчуває дивовижну, чарівну, зрадливу ейфорію. Його крутить у вихорі серед жовтих, рожевих, салатових кольорів. На щоках сонячне тепло, всупереч тому, що за вікном стемніло. Справді добре. Його понівечена душа, що нагадує спалені крила, на мить розцвіла, підняла з крісла на декілька сантиметрів вгору. Блаженне відчуття, немов мати гойдає тебе у колисці, сповненого справжнім, щирим, всепоглинальним щастям, яке розправляє твої маленькі, ще неопірені крильца. Ілюзія. Омана. Та він проживає кожну секунду так, немов це останній шанс відчути хоч щось, а тим паче цю надприродну невагомість. Дорослий чоловік, король свого розкішного, нехай й вигаданого королівства, мріє про те, щоб знову стати наївною дитиною і дивитися на все так, ніби бачить вперше. Із захватом, любов'ю, цікавістю та доброзичливістю. Він хоче, щоб небо стало блакитнішим, озера прозорішими, повітря теплішим, а сніданки смачнішими. Він так хоче захищати маленьку Софійку, яка повинна переживати те, що й її батько, коли був дитиною. Провалив місію, попри намагання вберегти її від того, що дізнаєшся, коли починаєш дорослішати. Ми всі, врешті, так прагнемо захисту… Матері та батька, які закриють нас собою від негараздів, змусять побачити сонечко навіть в дощовий день.

Софія неправильно сприймає усмішку батька. Як сигнал, що нарешті можна запитати і отримати чітку відповідь. Ба більше, маленька дівчинка з густим каштановим волоссям та ясними блакитними очима, як в тих потворних лялечок Барбі, повірила, що все добре, що все стане як раніше. Король нарешті в доброму гуморі, отже королівство буде процвітати, чи не так? Може він навіть знову її обійме…

— Тату, а коли прийде мама? — запитує, вставши з килима та у кілька маленьких кроків опинившись біля батька.

Він різко розплющує очі та впивається в неї поглядом. Вона все зламала! Стала причиною, по якій тріснула створена його замученим, покаліченим розумом ілюзія. Ця маленька дівчинка, проста та невинна, остаточно спалила його крила, залишився лише попіл та запах диму. Ненависний, знайомий запах диму…

Він так любить її, маленьку принцесу, схожу на матір, на його королеву. Разом вони будували неперевершене, величне королівство, де все лише заради їх донечки. Аж поки на них не напав двоголовий дракон: потворний, товста шкіра, вкрита шаром багнюки та крові, маленькі зуби і велетенські амбіції. Дивишся на нього і ніби шкода те нещасне, спотворене, ніким не шановане створіння, що ніколи не відчувало ні тепла, ні любові. Та потім згадуєш, що лиш воно відповідальне за власні діяння і заслуговує репутації, яку собі створило, то й жалість зникає. Немає до таких ніякого співчуття і не може бути. Бо ж ми не народжуємося злими, нас такими або роблять обставини, або це наш свідомий вибір. Коли жалюгідна істота, яка грається у Бога, вибирає бути частиною темного боку  історії, то нехай пожинає плоди своїх творінь. Людська ненависть – найменша з усіх проблем, які доведеться вирішувати. Це монстр, який зазвичай ховається на останніх сторінках книги, аби завдати головним героям поразки. І цей покидьок не лише зруйнував ідеальний світ, ба більше, він перетворив його на когось іншого, когось, кого він сам боїться, коли бачить відображення у дзеркалі. І Софія… Вона так схожа на матір! Король більше не приймає рішень.