Розділ 2

2.

Андрій стояв непорушно оглядаючи свою кімнату. Та була невелика, два двоповерхових ліжка стояли з лівого боку від входу, біля кожного було по одному столику. В різних місцях стояли чотири стільці. Стільки ж шафок стояло в протилежному кінці кімнати. Вони нагадували сумних, втомлених чатових, які спираються на стіну, щоб не впасти. Поки що кімнату освітлювало лише слабке місячне світло, яке ледь пробивалося крізь два вікна, по яких легенько торохкотів дощ. Андрій кинув наплічник біля одного з ліжок, пальто повісив на одне з крісел, перед тим витягнувши з внутрішньої кишені гаманець. Він пам’ятав де знаходиться і знав, що до ранку може з’явитися якийсь сусід.

«Сусід, який обдере мене до нитки поки я спатиму»

Він роздягнувся, влігся на нижню частину ліжка і заплющив очі. Сон не брався. В голові як рій цокотливих, паскудних мух дзижчали думки. Спогади, як слайди перегорталися перед очима. На якихось кілька хвилин він задрімав, але різко прокинувся. Тепер лежав віддихуючись і прислухаючись до торохкотіння свого серця. Йому наснилася Аня. Сестра кричала, питала чому він не прийшов за нею, чому не допоміг. З її очей замість сліз лилася кров. Чим сильніше хлопець намагався відвести погляд, тим більше було крові. Вона текла з носа, рота, вух сестри. Немов живі, потоки крові звивалися по обличчю, бруднили волосся, скрапували на плечі і груди, аж поки не вкрили ціле її лице, залишивши видимим лише погляд.  Після такого Андрій не хотів навіть закривати очей. Він підвівся, увімкнув настільну лампу до яких, схоже, мала симпатію власниця готелю. Одягнувся і відчинив вікно, яке виходило на вулицю, з якої він прийшов. Знадвору війнуло холодним вітром. Андрій глибоко вдихнув, на шкірі відчувалися випадково занесені краплі дощу. Так він стояв допоки не почав тремтіти від холоду. Зачинивши вікно, хлопець знову повернувся до ліжка. Сів.

«Цікаво, чого готель бабусин?» - він вирішив обов’язково перепитати про це в Рози, хоч би й для того щоб розрядити обстановку, якщо розмова знову зайде в глухий кут. Хоч чим він не намагався зайняти думки, Аня з голови не йшла. Нарешті він не витримав і дістав з рюкзака книгу.

«Отож, перевіримо чи я чогось не впустив.»

Це був останній подарунок від сестри. Як не дивно, пізніше розказували батьки, за день до свого вісімнадцятого дня народження Аня не чекала подарунків для себе, а залишила книгу для брата. Просила передати, коли він приїде з навчання, просила, щоб чим швидше прочитав. Чи знала вона, що брат вирішив зробити сюрприз і приїде саме в день її народження, чотирнадцятого листопада? Він тоді знехтував навчанням, домовився з старостою, щоб той не відмічав його відсутність у журналі й чкурнув додому. Та нажаль, вдома «сюрприз» зробили йому. Він добре запам’ятав той день. І тепер намагався прокрутити його в пам’яті…

***

Андрій швидко крокував рідною вулицею. Все, кожен магазин, кожен продавець бульварної літератури, навіть кожен запах з бургерних який вловлював ніс, все було йому знайоме, рідне. На мить він зупинився задивившись на школу через дорогу. То була його школа, в якій він провчився одинадцять років свого життя.

«Лише три роки минуло, а почуваюсь так, ніби приїхав на зустріч випускників з нагоди столітнього ювілею наймолодшого з однокласників.»

Він усміхнувся і швидко покрокував далі. Уже вечоріло, а він хотів застати сестру вдома, зробити їй сюрприз. Поспішати мусів, бо вона, мабуть, захоче піти кудись ввечері щоб посвяткувати з друзями. Останній поворот і от він уже в своєму дворі. Його з моменту останнього візиту Андрія добряче змінили. Дитячий майданчик відремонтували, нарешті пофарбували старі качелі. З’явився невеличкий спортивний майданчик, де зараз стояло трійко юнаків, які спостерігали за четвертим. Реготали, бо той силкувався зробити офіцерський вихід силою, та не міг зробити останній ривок. Врешті хлопчина таки сів на перекладину, тепер вже він сміявся з приятелів, бурно описуючи все, що він про них думає. Андрій зупинився перед дверима під’їзду, ще раз поглянув на букет троянд, який ніс для сестри. Хлопець відчував сором через те, що досі не знає які квіти любить Аня і дарує їй «класичні» троянди. У внутрішній кишені пальто намацав коробочку із золотими сережками. Ті коштували йому кількох степендій, та місяців підзаробітку барменом в нічній зміні. Від самої згадки про суму Андрій стискав губи, але чого лише не зробиш для малої? В наплічнику відчувалася вага солодощів, різні шоколадки і цукерки. Ще в дитинстві він часто тратив кишенькові гроші, які давали йому батьки до школи, щоб купити малій якихось смаколиків. Так, вона любила і любить солодке, але найбільше її тішила увага проявлена братом. Тепер він це розумів і шкодував, що не надто часто дзвонить, не питає як в неї справи. З думок його вирвав крик котрогось з хлопців на спортивному майданчику, він кричав щось про «їхню маму». Двір прибрали, а от в під’їзді було так само. Полущена фарба на стінах, старі сходи, місцями поламані перила. Там тхнуло так само, як і за Андрієвих шкільних років. Він поволі піднімався на свій четвертий поверх і думав, як вітатиме Аню і… як пояснить батькам чого так довго не приїжджав і не часто дзвонив. Яким ж було його здивування коли він на пів дорозі до квартири наткнувся на батька.

 - Тату???

- Нема часу, - його голос звучав дуже роздратовано. Батько не сказав ні слова більше, а просто побіг сходами вниз.

Андрій був шокований. Він уже не йшов, а біг до квартири. Прибігши, швидко скинув взуття, речі кинув біля дверей в свою кімнату, в руках лишив лише квіти. На кухні за столом сиділа мама. Очі запухли від сліз, вона тягала носом і набирала якийсь номер на телефоні. Вона побачила Андрія і кинулася йому на шию. Він заціпенів, не міг видобути з себе слова і навіть підняти руки щоб обняти маму у відповідь. Квіти кинув на стіл. Був втомлений. Нарешті він почав: