Розділ 1

1

- Перепрошую! Підкажіть, будь ласка, як мені дістатися до будинку номер п'ять по вулиці Шопена?

Чоловік не змінився на лиці, але щось таке промайнуло в його очах, що Андрій одразу зрозумів – він йому не допоможе.

   - Юначе, краще їдьте туди, звідки приїхали.

Андрій спостерігав за чоловіком, як той швидко переходив дорогу, аж поки не зник за рогом найближчого будинку. Уже втретє хлопця в такий спосіб посилали додому. Ситуацію погіршувала погода. Дійсно паршива погода. Увесь час моросив дрібний дощик і дув пронизливий вітер. Осінь, назагал, видалася теплою, але з початку листопада доводилося щодня терпіти надокучливий дощ і вітер, який пробирав до кісток.

Андрій поглянув на годинник. Було вже пів на дев'яту і Андрій зрозумів, що в таку пору навряд чи хтось погодиться показати йому куди йти. Потрібно було шукати де б можна було переночувати і зігрітися. Сховавшись під перший ліпший балкон він дістав з кишені телефон і спробував ввести свій графічний пароль. Задубілі пальці не слухалися, ковзали по мокрому від дощу екрану постійно малюючи хибне зображення. На хвилинку він зупинився розглядаючи свої руки. Ще з дитинства його мучила холодова кропив’янка, шкіра його рук реагуючи на холод ставала суха і жорстка. Щоразу коли Андрій стискав кулак, шкіра тріскалася утворюючи все нові і нові струпи. Часами маленькі шрами пекли, свербіли, надавали рукам хлопця виду потрісканої від посухи землі. Цю проблему можна було б вирішити просто змащуючи руки якимось зволожуючим кремом, але він продовжував терпіти, бо просто ненавидів відчувати ті гидкі, жирні суміші у себе на шкірі.

Споглядання струпів перервав порив вітру, сильніший ніж попередні, аж Андрій струсонувся. За півтори години перебування в місті дощ, хоч і слабенький, зробив свою справу. Пальто у хлопця добряче промокло. Він швидко відкрив навігатор і почав шукати найближчий хостел. Зустріч призначена на  будь який день з шостої ранку до опівночі, отож вирішив продовжити пошуки завтра. Далеко йти не довелося, розумний телефон за якихось п'ять хвилин ходьби від одного ліхтаря до іншого, торжественно оголосив, що Андрій прибув у пункт призначення. Будинок вирізнявся від своїх сусідів хіба що вивіскою, яка повідомляла, що: "тут ви зможете притулити свої тлінні кості, на стільки часу, за скільки відвалите " Шевченків", або " Лесь Українок". Так це бачив Андрій, насправді там писало просто : "БАБУСИН ГОТЕЛЬ".

Коли Андрій ввійшов, першим, хто його зустрів, був ловець снів, який висів при вході. Кімната була невелика, напольний годинник, та шафа з якимись книгами прикрашали стіну праворуч від входу, просто біля сходів на другий поверх стояло крісло, на якому похропуючи сидів охоронець. Ліворуч знаходилася барна стійка яка, як виявилося, була «столиком для реєстрації». За ним сиділа дівчина, яка вирішила освітлювати кімнату хіба що світлом однієї настільної лампи. Вона підвела очі від книжки і усміхнулася до незнайомця.

- Вітаю в «Бабусиному готелі»! - вона здула з чола пофарбоване у блакитний колір пасмо, - тут ви зможете прихилити голову на стільки часу, за скільки відвалите в касу " Тарасів Шевченків", або " Лесь Українок"!

 Андрій усміхнувся, хоч всередині заграла майже дитяча образа на всесвіт за те, що він не один такий оригінальний.

- Мені треба переночувати дві ночі, а ще, - в останній момент він вирішив не питати про місце, яке шукав, не хотілося щоб ця красуня почала його уникати, - а ще чогось з'їсти. Розумію, в ваші обов'язки таке не входить, але може підкажете де б поблизу купити чогось? Так, я щойно був надворі, але через той дощ, не мав настрою розглядати всі вивіски.

- Хей, сідай сюди, – вона тицьнула пальцем на високий табурет, – зараз я тебе оформлю, вибереш собі ліжко. Щодо хавки, в такий дощ ти вже нікуди не підеш, але я можу пригостити тебе своїми бутерами. Розслабся, в мене їх на футбольну команду могло б вистачити.

« Можливо, таки не всі місцеві сказилися? »

-Дякую. 

Поки дівчина знайшла свої бутерброди, Андрій скинув наплічник і пальто, примостив їх на сусідньому стільці, поклав на стіл гроші і... роздивився її. Це була середнього росту блондинка, коротко підстрижена, з одним пофарбованим у блакитний колір пасмом, що постійно падало їй на чоло, закриваючи око. Тонкі рожеві губи, на нижній був пірсинг - маленьке чорне колечко. Коли вона підсувала до Андрія канапки в лотку, він зауважив татуювання на тильній стороні долоні лівої руки, яке тягнулося далі по руці, поки не сховалося в рукаві. У неї були великі, щирі, майже дитячі блакитні очі. Назагал, поставою, фігурою, виглядом, ця дівчина тягнула до себе. На вигляд десь двадцять два – двадцять три роки. Мабуть ровесниця.

Сторож на своєму кріслі, схоже, не прокинувся б навіть якби сюди увірвалися грабіжники і кричали б йому на вухо щось про пограбування. Тим часом дівчина вже заливала кип’ятком чайний пакетик в горнятку. На ньому була фотографія дівчини з, схоже, її молодшою сестрою.

- Як тебе звати? - Андрій вирішив розвинути розмову.

- Роза. А тебе?

«На ромів ти не схожа»

- Андрій Мальченко. Прізвище для реєстрації. Приємно познайомитися, - він простягнув їй руку, вона – потиснула, - як для обслуговуючого персоналу ти надто добра, та й говориш так, наче б знала мене вже сто років.

В цей час вона вписувала дані Андрія в книгу реєстру. Тепер він зрозумів, що саме цю книгу читала дівчина коли він увійшов.