Глава 16

…Ворони кружляли в небі, шукаючи нову «жертву» в ім’я справедливості. Вони спостерігали за сплячим містом, підслуховували розмови та доносили про все своїм господарям.

- Сьогодні треба подбати про нових відвідувачів готелю, - сказав чоловік у чорному плащі, погладжуючи птаха, який сів на його руку. - Готель приносить хороші жнива справедливості. Невинних не буває, є лише ті, хто добре приховують свої гріхи. Летіть мої маленькі друзі, здійсніть свій акт справедливості.

Ворон злетів з руки чоловіка і приєднався до своїх побратимів…

- Цей готель, саме те, що нам потрібно, - міркував рудоволосий чоловік, чухаючи волохатий груди під сорочкою. -  Нікому й на думку не спаде шукати нас тут.

- Кремінь, ти певен, що тут безпечно? – нервово запитав чоловік з бігаючим поглядом.

- Ха, вони самі створили нам усі умови. Коли я дізнався про це місце, то одразу вирішив, що тут варто відпочити, – посміхнувся Кремінь. – Мені ще й знижку зробили. А тебе, Гадюко, я на грудях пригрів, - розсміявся Кремінь, задоволений своїм жартом. - Сам поміркуй: ворота зачинили на весь тиждень. Нікого не впускають та не випускають. Усі клієнти зберігають інкогніто. Найголовніше - не висуватись, щоб не вигнали з цієї золотої клітини.

Кремінь нахилився і відпустив потиличник своєму нервовому сусідові.

- А ти що накоїв?! Якого біса, ти поліз до цього карлика?! – закричав Кремінь.

- Він помилка природи, - заскиглив Гадюка. - Ти ж сам казав, що ми повинні позбавляти світ від таких, як він.

- Ми вже позбулися кількох таких помилок. Пам'ятаєш косого інваліда, який нещодавно одружився. Ми не дозволили йому залишити по собі убоге потомство. А ту тітку - дебілку, у якої слина текла і вона завжди посміхалася. Тепер уже не посміхнеться. Але зараз ми у відпустці. Потім, коли вийдемо з готелю, знайдемо цього карлика та відновимо справедливість матінки природи. Досягнення цивілізації! Який сенс залишати живими всіх цих інвалідів, щоб вони народжували нових? Раніше виживали лише нормальні, здорові люди – природний відбір. А тепер опікуються всякими мутантами!

Коридором хтось пробіг. Чоловіки замовкли і прислухалися. У коридорі знову пролунав тупіт маленьких ніжок.

- Дітлахи граються, - полегшено зітхнув Гадюка.

- Які ще діти?! – Кремінь знову відпустив потиличник своєму другові. - Ти бачив хоч одну дитину за ці кілька днів?

Гадюка злякано похитав головою. Кремінь підійшов до дверей і прислухався. Все було тихо. Чоловік визирнув у коридор і нікого там не виявив.

- Може, це місцеві карлики розбігалися? Понабирали на роботу неповноцінних! Ще, мабуть, і від держави шматок мають. Звичайно, вони ж таку добру справу зробили – подбали про інвалідів!

Через відчинені двері до кімнати увірвався потік повітря, а разом з ним і зграя ворон. Вони налетіли на Кременя й почали викльовувати йому очі.

- Кремінь! - заголосив Гадюка.

Поки Кремінь намагався відбитися від птахів, у кімнату завітали нові гості - щури. Вони наче хвиля накотилися на Гадюку. Чоловік відчував, що у нього розриваються штани, а потім усе заполонив гострий біль у паху…

Запізнюючись на роботу, Катерина кляла довгі вечірні посиденьки. Наприкінці вечора Світлана мало не побилася з Люсею. На щастя прийшов Артем та викликав усім таксі, чим зупинив кровопролиття. Перед відходом Світлана п'яно плакала на плечі Люсі і вибачалася за свою поведінку. Коли вони залишилися самі Артем зазначив, що дівчачий вечір вдався. Катерина від душі посміялася разом з ним, але не могла забути повний туги прощальний погляд Люсі.

На льоту вбігаючи в ліфт, Катерина видихнула:

- Сорок сьомий, будь ласка, бо мене вб'ють!

- Звичайно, вб'ють, - зітхнувши, промовив Роман. - Якщо начальник зможе вас обійти і першим з'явиться в офісі.

- Доброго ранку, Романе, - натягнувши посмішку, привітала начальника Катерина.

Чомусь їй весь час хотілося назвати його Рейвеном. Ім'я Роман, Катерина вимовляла після невеликої паузи - воно якось не в'язалося з цим чоловіком. Так як у ліфті, крім них двох більше нікого не було, Роман спокійно привалився до стіни, а Катерина була напружена, як струна і стояла струнко. Їй здавалося, що Роман заповнює собою весь ліфт, витісняючи повітря з легень. Треба було терміново щось запитати, щоб заповнити ліфт чимось ще.

- А ви далеко звідси живете? - Катерина запитала перше, що спало їй на думку.

- Ви хочете поїхати до мене додому? - здивовано підняв брови Роман, явно насміхаючись з дівчини.

Рум'янець не змусив на себе довго чекати, Катерина зніяковіла і спробувала виправити ситуацію:

- Я лише хотіла поцікавитися йдете ви пішки до роботи? Чи добираєтеся машиною?

– Це питання вже стосується мого добробуту, – брови Романа злетіли ще вище. - Ви хочете дізнатися про марку моєї машини?

- Ідіть до біса, - розсердилася Катерина і збиралася розвернутися до Романа спиною, коли він утримав її.

- Вибач, я просто пожартував, - Роман тримав Катерину за лікті, а вона дивилася в підлогу і боялася поворухнутися, сподіваючись, що він не зрозуміє, як все її тіло озивається на його незначні дотики. - Мені подобається дражнити тебе, щоб ти червоніла і виходила з себе.