Глава 2

Наступні кілька днів пройшли як завжди. Катерина бігала офісом, виконуючи дрібні доручення, знайомилася з колективом. Іноді вона бачила Романа Олександровича, але не розмовляла з ним. Катерині було цікаво, чи спостерігає шеф за нею, чи його слова були лише попередженням, щоб дівчина була діяльною і не валяла дурня на роботі.

Катерині було цікаво дізнатися більше про директора. Як поводитися, щоб шеф був задоволений її роботою. Але всі, здавалося, ухилялися від розмов про нього.

- Як Роман Олександрович створив цю кампанію? - запитала Катерина у айтішників, коли перетнулася з ними за чашкою кави. - Адже вона тільки недавно з'явилася і вже така успішна.

- Запитай про це в нього самого. Нам добре платять за роботу, і все інше нам не цікаво.

Інші співробітники відповідали Катерині приблизно так само, тому вона вирішила нагодувати свою цікавість інтернетом. Але й там на неї чекало розчарування. Директор ніби з'явився з нізвідки, мав величезні знання та вміння, що дозволило йому швидко вибудувати успішну і перспективну кампанію. Нічого про особисте життя Романа Олександровича Катерині з'ясувати не вдалося і взагалі, здавалося, що навіть журналісти оминали його персону.

«Що за дурна цікавість? - лаяла себе Катерина. - Бери приклад із інших. Головне - робота та висока зарплатня».

Ніби почувши ці думки Катерину викликали до директора. Злегка нервуючи, вона поправила одяг - все має бути ідеальним, та підійшла до дверей кабінету. Двері прочинилися і з кабінету вислизнула Ніночка. У руках вона тримала купу папок, які намагалися втекти і розлетітися по підлозі, а на голові дівчини лежала енциклопедія. Ніночка дуже зосереджено балансувала з цією пірамідою і навіть не помітила Катерину у себе на заваді. Дівчина вчасно встигла підскочити до секретаря і підхопити частину папок, які вже були готові випасти з рук Ніночки.

- Дякую, - Ніночка посміхнулася вдячною усмішкою і звантажила свою ношу на стіл. - Я вже думала, що не донесу.

Катерина посміхнулася у відповідь. Ніночка їй дуже подобалася. Завжди в доброму настрої, вона носилася по офісу, поширюючи весняний аромат парфума і даруючи всім зустрічним посмішку і пару привітних слів. Ніночка - це ласкаве ім'я, підходило їй якнайкраще.

- В чому справа? Директор хоче, щоб ти підкачала мускулатуру та освоїла носіння вантажів на голові? – пожартувала Катерина. – Ми збираємось підкорювати Індію?

Посмішка зникла з обличчя Ніночки, вона сердито надула губки і грюкнула енциклопедією по столу:

- Роман Олександрович - найкращий начальник із усіх, які в мене були, і я в усьому намагаюся допомогти йому. Тобі слід серйозніше ставитись до роботи і не жартувати у бік шефа.

Катерина була вражена подібною відсіччю. Від Ніночки вона подібного не чекала. Катерина вирішила, що їй слід бути акуратнішою з висловлюваннями, щоб не сердити секретаря.

- Вибач, - у примирливому жесті Катерина виставила руки долонями вперед. - Я не хотіла тебе образити.

- Ти мене не образила, ти образила Романа Олександровича, - Ніночка начебто намагалася донести до Катерини якусь інформацію, яка ніяк не хотіла нею освоюватися.

Вирішивши припинити розмову, щоб ще більше не погіршити ситуацію, Катерина поцікавилася:

- Роман Олександрович чекає на мене?

- Так. Заходь…

Глибоко зітхнувши та розправивши плечі, Катерина увійшла до кабінету.

Потрапивши в свята – святих, дівчина знову виявилася не готовою до того, що там побачить. Роман Олександрович був зайнятий тим, що годував величезного чорного ворона, який сидів у нього на столі. На порозі Катерина завмерла в нерішучості, не знаючи, як заявити про себе. Нарешті, прокашлявшись, вона сказала:

- Доброго дня, Романе Олександровичу. Ви мене викликали?

«От, дурепа! Адже ти й прийшла, бо викликали!»

- Викликав, - відповів Роман Олександрович. – У мене є для вас проект.

Директор сів за стіл, продовжуючи годувати ворона і, не дивлячись на Катерину, махнув рукою, запрошуючи сісти. Дівчина акуратно присіла на край стільця, з побоюванням поглядаючи у бік ворона – побоювалася вона цих птахів. Коли вона сіла, Роман Олександрович нарешті звернув на Катерину свій погляд, а слідом за ним теж саме зробив і ворон. Вони обидва дивилися на Катерину, ніби оцінюючи. Дівчина посміхнулася Роману Олександровичу, показуючи свій ентузіазм, і косо глянула на ворона.

Катерина ніколи не розуміла людей, які тримали у себе вдома птахів. Ну, яка радість може бути від тварини, яка весь час кричить неприємним голосом, чистить пір'я, яке розлітається по всій квартирі. Це створіння не випустиш із клітки, бо воно одразу норовить прилетіти тобі на голову і обгадати – був такий досвід.

Але, чого Катерина зовсім не розуміла, то це того, як можна тримати вдома ворона!? Це все одно, що яструб, або сокіл. Птах зі норовливим характером, який, за бажання, може й око тобі виклювати. Тому Катерина вирішила не робити зайвих рухів, щоб не викликати агресії з боку директорського ворона, та спробувати зосередитись на тому, що їй розповідає Роман Олександрович.

– За містом відкривається новий готель «Всесвіт»…

- Всесвіт чого? – метушливо поцікавилася Катерина. - Всесвіт смаку, запаху, розваг?