Частина 5

  Андрес не смів повірити у своє раптове щастя. Він вирішив, що те, що сталося, було дивом, чудом, які іноді творили задля смертних божественні змії. Тож він дав обітницю відправитися у сельву, щоб помолитися зміям і залишити для них щедре жертвоприношення на березі річки.

  Після подяки зміям Андрес повертався до селища щасливим. Летів додому, начебто за спиною у нього виросли крила. Але радість вмить зникла, коли Андрес біля дверей свого будинку наткнувся на лейтенанта Мальдонадо, який чекав, викурюючи одну цигарку за іншою. Купка недопалків біля воріт вказувала, що лейтенант вже довгенько чатував на Андреса.

  - З’явився нарешті, щасливчик! – посміхнувся лейтенант, демонструючи золотий зуб, незаперечний доказ його високого соціального становища у селищі, що загубилося у вологих та буйних лісах Амазонії. – Ти подумав про мою пропозицію?

  - Я не продаю будинок, – відповів Андрес. – Якщо ви прийшли через це...

  - Ні. Я сьогодні прийшов не тільки через це, – лейтенант Мальдонадо несподівано змінив тон на урочисто офіційний. – Сеньор Андрес Крус, ви затримані за підозрою в умисному вбивстві вашої покійної дружини.

  - Що?! – здивовано витріщився Андрес.   

  Лейтенант Мальдонадо майже з театральною повільністю витяг із кишені пару наручників...

  Андреса Круса  зачинили у камері, яка знаходилася в підвалі поліцейського підрозділку. То була темна та волога комірчина, де в кутках пищали пацюки та ворушилися таргани, яких у цьому регіоні називали індійським словом "чулупіс".

  Анхеліка Марина прийшла з візитом наступного дня, вранці. Вона вдягла чорну сукню, ніби передчасну жалобу. Виглядала пречудово: вродливою і зворушеною до сліз. Перемежуючи скарги риданнями, дівчина розповіла, що лейтенант Леопольдо Мальдонадо переслідує її. Що він має намір забрати їхній будинок. І що єдиний спосіб утримати нерухомість – це переписати усе майно Андреса на ім’я Анхеліки Марини, його законної дружини.

  Андрес погодився. Він не знав, яким богам дякувати за те, що у нього така розумна, самовіддана дружина, яка піклується про його інтереси: Ісусу Христу чи божественній змії. На всяк випадок чоловік вирішив помолитися обом.

  Наступного дня Анхеліка Марина повернулася у супроводі нотаріуса. Андрес підписав усі необхідні документи. Наступні тижні в'язень провів на самоті. Він подумав, що то – помста лейтенанта Мальдонадо, який відмовив Анхеліці Марині у праві відвідувати чоловіка. Він же ж був наймогутнішою людиною селища Санта-Роса, отой сеньор Леопольдо Мальдонадо!

  Дні, проведені в тюрмі, здавались довгими, а ночі, взагалі, нескінченними. Андрес співав пісні, щоб не збожеволіти, очікуючи на неминучий суд. Але, на його подив, суд так і не відбувся. Настав день, коли двері в’язниці несподівано розчинилися і Андреса Круса відпустили на волю. Товстий поліцейський пояснив, що підозра у вбивстві була спростована через відсутність переконливих доказів.

  Андрес провів у камері майже чотири місяці. Тепер він виглядав блідим і кістлявим, бо схуднув фунтів на тридцять. Але чоловік не звертав уваги на зміни. На волі від’їсться і знову погладшає! Все, про що він шалено мріяв, – це якомога швидше повернутися додому і, нарешті, обійняти Анхеліку Марину. Чим ближче він підходив до хатини, тим сильніше хвилювався. Зрештою, він майже перейшов на біг. Така велика була його нетерплячка.  

  Андресові залишалося лише завернути за ріг, щоб побачити свою хату. Серце аж вискакувало з грудей. Андрес зробив поворот... І приголомшено зупинився посеред вулиці.

  Його будинку вже не існувало! Зникла також дерев’яна огорожа, що відокремлювала його землю від дільниці лейтенанта Мальдонадо. Великий басейн, наповнений водою, що сліпуче блищала на сонці, знаходився там, де колись народився Андрес Крус і де він прожив усе своє незначне життя. Не вірячи очам, чоловік повільно перевів погляд на будинок лейтенанта Мальдонадо.

Начальник поліції стояв на терасі, за звичкою тримаючи в руках склянку з віскі та запалену цигарку. Він нахабно спостерігав за розгубленим Андресом і посміхався, демонструючи золотий зуб. А поруч із лейтенантом Мальдонадо... Андреса аж покорчило від спалаху болю... Поруч із лейтенантом стояла його Анхеліка Марина!

 Вона виглядала майже невпізнанно. На смаглявому обличчі – незвичний яскравий макіяж. Зачіска – наче тільки зараз з салону краси. Нігті – неймовірно довгі та червоні. І сукня – коротка і вузька, як завжди, але коштувала вона, як то кажуть у селищі, стільки, скільки коштують очі на обличчі. Тобто – так дорого, що й представити важко. Анхеліка Марина ліниво відсьорбувала віскі зі склянки, на дні якої поблискували шматочки льоду, і теж сміялася...

  Якісь милосердні сусіди надали Андресу тимчасовий притулок у своєму домі і розповіли про все, що сталося без його відома.

  Серед купи документів, які Анхеліка Марина підсунула йому для підпису, була й заява про розлучення. Рішення на її користь вийшло занадто поспішно, бо місцевий суддя, до речі, був другом начальника поліції. А відразу після розлучення молода жінка вийшла заміж за лейтенанта Мальдонадо і передала йому у володіння не тільки своє розкішне та полум'яне тіло, але і те майно, яке Андрес Крус переписав на її ім'я добровільно та без будь-якого тиску.

  Після цих подій Андрес вирішив піти з селища. Одного дня, вранці, коли небо було розмальоване бурштиновими та рожевими смугами, люди бачили, як Андрес Крус йшов у напрямку сельви з потертою торбою за плечима. Його запитали його, куди він йде.