Частина 3

  Той день на перший погляд не відрізнявся від інших. Марія Хосе вийшла з хати з кошиком, повним смажених пиріжків, і подалася продавати їх на головній площі селища. Андрес дрімав сієсту, гойдаючись у гамаку. Аж раптом його збудив крик, сповнений смертельного жаху:

  - Пукарара! Допоможіть! У мою хату залізла пукарара!

  Андрес, не вагаючись, побіг на допомогу. Це був закон сельви: сьогодні допомагаєш ти, а завтра – інші допомагають тобі. Разом легше захиститися від звіра чи небезпечної гадюки.

  Він вискочив на вулицю і відразу побачив, що відбувається в будинку Моралесів. Анхеліка Марина відчайдушно репетувала, безладно бігаючи по патіо і давлячи босими ногами м’які плоди манго.

  - Де змія? – захеканий, запитав він у дівчини.

  Вона, тремтячи від страху, показала пальцем у бік дверей. Пукарара була там і дивилася на Андреса заворожуючим поглядом. Її луска блищала під сонячними променями. Андрес відразу упізнав змію. Так, це була пукарара. На це вказували темно-коричневі ромби, які чергувалися зі світлими у геометричному візерунку.

  Андрес знав, як слід діяти: кинути на змію одяг, щоб обдурити її. Але, на жаль, він був майже голим, бо дрімав у гамаку лише в одних трусах, і у такому малопристойному вигляді побіг на допомогу.

  Погляд Андреса зненацька упав на Анхеліку Марину. Вона була вбрана в білу сукню з лапатими синіми квітами, занадто коротку і вузьку у грудях. Він не вагався, оскільки їхньому життю загрожувала небезпека. Різким порухом здер з дівчини сукню і жбурнув її на змію. Анхеліка Марина скрикнула від сорому і прикрила руками свою раптову наготу. Через нестерпну тропічну спеку вона не носила нижньої білизни.

  На превеликий подив Андреса, пукарара не зреагувала на сукню. Змія здавалася приголомшеною, розгубленою та дезорієнтованою, бо опинилася в незвичному середовищі. Брудне подвір’я, усипане плодами манго та курячим послідом, сильно відрізнялося від вологого густого лісу, де живуть пукарари. Тож у Андреса вистачило часу схопити сокиру, якою мати Анхеліки Марини забивала курей. Рішучим ударом він відрубав голову гадюці.

  Небезпека минулася. Все ще тримаючи сокиру, Андрес витер рясний піт, що стікав з чола. Він нервово тремтів. Кров пульсувала у скронях, нібито його туди били невеличкі молоточки. Він намагався заспокоїтися і здригнувся, коли Анхеліка Марина підійшла ззаду і обійняла його, вмиваючись сльозами вдячності:

  - Дякую! Ти врятував мені життя... – вона зворушено схлипнула. – Не уявляю, що б я без тебе робила! Мої батьки пішли у своїх справах, а я залишилася вдома зовсім одна...

  Андрес відчував під своїми долонями п’янку наготу Анхеліки Марини. Її смагляве тіло нагадувало стиглий плід. Від шкіри йшов запах манго та свіжого поту. Її поцілунки мали присмак солодкої жувальної гумки, яку вона купляла у крамниці на розі. Андрес втратив голову. Він не переставав цілувати її, не міг відірватися від того тіла. А вона з лукавою посмішкою  відповідала на його поцілунки.

  У клітці під деревом очманілі папуги збудилися від галасу і стрибали, нескінченно повторюючи:

  - Допоможіть! Пукарара! Допоможіть! Пукарара!

  Безголове тіло змії здригнулося в останній конвульсії. У відчайдушному пориві пристрасті парочка вляглася у гамаці, який розгойдувався з нещадним скреготом. Заливався дзявканням зголоднілий собака, сокотіли кури, вишукуючи серед манго зерна кукурудзи. Далекий грім попереджував про те, що наближається тропічна злива. І посеред цієї майже пекельної суміші звуків Андрес Крус досяг свого довгоочікуваного раю.

  Андрес все ще лежав у гамаку, не вірячи у те , що сталося. А Анхеліка Марина, спритна, як метелик, вже покинула любовне гніздечко, перебиваючи останні ласки, ніби вони її більше не цікавили. Наспівуючи модну пісеньку, вона підняла з землі пом'яту сукню і надягла її. Потім підійшла до потрісканого дзеркала, що висіло на стіні будинку, над відром води для вмивання. Вмила обличчя, старанно і повільно розчесала густе та пишне волосся. Нагодувала курчат, дала води собаці. Заспокоїла збожеволілих папуг, простягнувши їм кілька шматочків хліба. Нарешті обернулася до Андреса і сказала йому:

  - Вставай і йди собі, бо мої батьки скоро повернуться додому. І забери змію, бо мені страшно навіть дивитися на неї!

  Андрес підняв довге тіло пукарари і лише зараз зрозумів, у якій небезпеці знаходилося їхнє життя. Анхеліка Марина з-за його плеча зачудовано роздивлялася гадюку. Їй вже не було страшно. Вона навіть пустотливо пожартувала:

  - Поклади це страхіття десь у твоєму дворі. Нехай твоя жінка теж добряче перелякається, як і ми!

  Андрес підлабузливо захихотів. У ту мить він зненацька зрозумів, як сильно ненавидить Марію Хосе. Вона була каменюкою на шляху до омріяного щастя. Ото буде добре – налякати її так, щоб запам’ятала на все життя! Жорстока помста, але Марія Хосе заслуговує на неї за всі роки, протягом яких мордувала нещасного Андреса...

  Андрес повернувся додому і поклав труп пукарари у пательню, де Марія Хосе смажила свої вічні пиріжки. Посудина була великою та глибокою, тому змія не заповнила її й до середини. Гадюку було помітно лише з невеликої відстані, за крок від пательні, а може, і ще ближче. Радіючи від передчуття жорстокого жарту, Андрес подався досипати сієсту.