Частина 1

  У вологих та буйних лісах Амазонії живе багато змій. Найбільша з них сікурí – водяна змія, довга, товста та зеленувата, як стовбур дерева, що багато днів пролежав у воді. Наймудріші старійшини селища Санта-Роса розповідають, що багато років тому зміям-сікурí поклонялися, наче богам. Сікурí плавали в оточенні малих рибок та кайманів, час від часу вистромляючи маленьку пласку голову з каламутної та глинистої води тропічних річок. Корінні жителі амазонських лісів коли бачили сікурí, то ставали на коліна і молилися тій загадковій та могутній змії. Просили у богів добробуту та процвітання для свого племені.

  Коли прибули іспанці-конкістадори, католицькі священики відразу пояснили аборигенам, що віднині сікурí – вже не боги. І що єдиний Бог – це Ісус Христос, який живе не в річках, а в різьблених дерев'яних будинках, які називалися церквами і які місіонери-єзуїти будували по всій Амазонії поміж скромними індійськими хатинами.

  Мудрі старійшини розповідали, що одна сікурí не змирилася з пониженням від божественного становища до рівня звичайної рептилії, і жорстоко помстилася. Вона проковтнула католицького священика, який одного разу, на світанку, вийшов на берег річки, щоб справити природну потребу серед очерету та цукрового тростнику.

  У наш час ніхто не сумнівається, що Ісус Христос є Богом і що Він не плаває у воді, як змії, а ходить по ній, не змочуючи ніг. Але нащадки аборигенів продовжують вірити в силу сікурí і, коли йдуть на риболовлю, на всякий випадок завжди кидають у воду шматок хліба. Приносять жертву божественній змії. Хто знає, що нас чекає після смерті? Ще ніхто не повернувся з того світу і не розповів напевне, які боги там панують. Навіть той священик, який обіцяв вічне життя у Раю, але був нещадно з’їдений мстивою сікурí. І хто його знає, де він після цього опинився!  

  Але найнебезпечнішою істотою тропічних лісів є гадюка, яку індіанці називають пукарáра. Горе тому нещасному, якому випало здибатися у нетрях з тією отруйною гадюкою. Не вийти людині живою з того змагання. Даремно тікати на повній швидкості, бо пукарара рухається ще швидше. Змія  з легкістю наздоганяє жертву, підводиться на кінчику гнучкого тонкого хвоста і стрибає на нещасного, що насмілився порушити її спокій. Людина, вжалена в самісіньке обличчя, помирає менш ніж за годину. Існує лише один спосіб врятувати життя під час жахливої зустрічі з пукарарою: треба негайно скинути одяг і жбурнути його в бік гадюки. Пукарара, обдурена людським запахом, спрямує свій смертельний укус на одяг, а у людини буде кілька зайвих хвилин на втечу.