Розділ перший і єдиний.)

—Вір, ти якась бліда сьогодні, —сказала Машка. — може пора вже у відпустку?
—Та мабуть пора, цього року якось мало часу було на все це, проекти.. — Віра махнула рукою — Сама знаєш.

  Машка, була подругою Віри вже багато років. Вони навіть на роботу разом влаштовувались, ходили разом на побачення і на каву. Поки у Віри не з'явився Мишко. 
  Мишко подобався Вірі своїм відношенням до жінок, таке трішки лицарське і водночас жартівливе. Вони були разом з червня. Скоро пів року.
Віра справді задумалась про відпустку, останні місяці роботи були напруженими. Не було сил зранку, ще й схудла на рівному місці, Машка заздрісливо хіхікала, що мовляв, от завела собі Мишка, і схудла, і часу не має на подругу. 

  Того дня, Віра почувалась справді виснаженою, навіть сніданок не поліз у горло, вже не вперше. В потім сталось те, про що жодна нормальна людина не хотіла б згадувати.

  Віра втратила свідомість. Прямо в офісі. Коли прийшла в себе, в лікарні, доктор Василь Петрович, ховаючи очі сказав:
—Нам потрібно провести ще кілька досліджень, дівчинко. Як давно ти почувається погано, не маєш апетиту?
—Я... Мабуть кілька місяців, — Віра, стривожено дивилась на доктора. — пробачте, коли я зможу повернутись до роботи?..
Її запитання повисло в повітрі, доктор кивнув, і попросив ще трішки зачекати.

  Потім було страшно. Діагноз... Пухлина... Остання стадія... —Можна спробувати хімію... Звільнення за власним бажанням... 

  Коли Віра вмовляла себе спробувати хімію, почула стук у двері.
—Хто там? — чесно кажучи, вона не хотіла нікого бачити.
—Вір, це я Маша, і не сама! 
  Вона відчинила двері, в квартиру увійшли Машка і Мишко.
Машка пройшла на кухню в руках вона несла маленький недоречний тортик.
—Зараз як зачаюємо, Віро! Тобі вмить покращає! —Машка ще щось бурмотіла собі під ніс, ставлячи чайник, розставляючи різні горнята на столі, посеред яких вмостила торт.
А Віра мовчки дивилась на Мишка, який опускав очі, та поводився якось ніяково.

  Ні, він не покинув її, навіть запропонував забрати з лікарні, коли вона подзвонила того дня. Але в нього ніколи не було часу. Раніше вони часто гуляли після роботи, брали Машку, йшли кудись втрьох, сміялись, пили каву, інколи вечеряли разом. З хворобою Віри, все зникло.

  Зараз, сидячи на кухні з двома, здавалось найближчими їй людьми, Віра чітко і ясно побачила причину. Вона ніби спостерігала зі сторони, як Машка щось розповідає, дивиться на Мишка, то торкнеться рукою, то посміхнеться йому. І він їй відповідав, мову тіла ще ніхто не відміняв, вони тягнулись одне до одного, поглядами, позами, доторками. Віра мовчала.

—Ви спите разом?— питання Віри виглядало ніби то простим. А от реакція цих двох, була красномовною.
—Я більше не хочу вас бачити. — Віра дивувалась своєму внутрішньому спокою. — І заберіть, цей гидкий торт. 

  Торт звісно ніхто не забрав, надто швидко вони збирались, щоб забратись з її життя. Мишко виглядав винним, а Машка натягуючи куртку лише прикусила губу.

  Віра нарешті почувалась вільною. Від зобов'язань, від роботи, від почуттів.

  Вона жила так, ніби світ повільно вимикався довкола неї. Хвороба, що тягнулась місяцями, висмоктала сили, роботу, стосунки, бажання вставати з ліжка. Вона не мріяла, не планувала, не чекала. Її життя звузилось до вузької стежки між ліжком і вікном. А рухатися цією стежкою щоранку було страшенно важко.

  За вікном почалась справжня зима, холодна і тиха. Сніг став сірим, небо було однакове щодня, а люди, що проходили під вікном, зливались у туманні рухомі плями. Віра дивилася на них байдуже, без емоцій, немов це був старий фільм без звуку.

  Одного вечора вона помітила під лавкою біля під’їзду пса. Худого, скуйовдженого, з дрібними шрамами на боках. Одне його вухо було дивно зігнуте, а шерсть — мов стара потерта ковдра. Пес не скиглив, не рухався, просто сидів, дивлячись кудись уперед, так, ніби знав, що мусить чекати.

  Наступного дня він сидів там знову.
  І післязавтра.
  І ще багато днів поспіль.

  Сусідка кошатниця якось постукала у двері:
— Там біля лавки пес. Ти б хоч щось йому винесла. А то мої коти мені цього не пробачать, — усміхнулась вона, хоча в очах була тривога.

  Віра не знала, навіщо погодилась. Можливо, просто тому, що це була перша за довгий час дія, яка мала бодай якийсь зміст.

  Вона винесла миску з кашею і шматок ковбаси.
Пес підвів голову. Не підскочив, не підповз — просто глянув на неї так тихо й уважно, що Віра відчула, ніби хтось торкнувся її всередині.

  Поставивши миску на землю, вона відступила.
Пес підійшов повільно, ніби з повагою до відстані між ними. Поїв. Потім не пішов — залишився сидіти поруч, поглядаючи то на неї, то на її вікно.

— Чудо якесь, — прошепотіла Віра.
Так ім’я й прилипло.

  Віра почала виходити до Чуда щодня. Не тому, що мусила. Не тому, що комусь щось винна. Просто врешті з’явилась точка, до якої хотілося дожити до вечора.

  Вона говорила йому те, чого не могла сказати людям.

—Чудь, я колись бігала… — зізнавалась вона тихим голосом. — Ранки були моїми улюбленими. А тепер дійти сюди — як здолати гору.

  Чудо, вислухавши, завжди торкався її коліна носом.
Наче казав: «Я поруч. І це нормально — бути слабкою». 

  Чудь не просив нічого. Не вимагав. Просто сидів поруч — і цього вистачало, щоб Вірин світ перестав бути абсолютно порожнім.

  Одного дня Чудо не прийшов.

  Віра спочатку стояла біля лавки, стиснувши миску в руках. Потім сіла. Чекала. Мокрий сніг падав на її пальці, та вона його не відчувала.

  Наступного дня — те саме.
І щось усередині почало ламатися: знайоме відчуття покинутості, яке вона так довго боялась відчувати. Навіть пес пішов, — прокручувалось у голові.

  На третій день вона вдяглася і вийшла.
Пішла шукати Чудо по дворах, провулках, за магазином, під арками.
Дихання збивалось, серце билося важко, але ноги йшли вперед.