***

                                                                               ***  
    Наступного дня, вони прийшли попрощатися з ним, тому що їдуть навчатися в інше місто. Погода була така ж, як і вчора ввечері. Підійшовши до озера, вони помітили, що Дамир сидить на березі і не рухається. Підбігши до нього, зрозуміли — він не дихає.
— Як так?! За що?! –– заплакано, кричала Орися.
— Чш, не плач, я розумію, йди до мене, — намагався заспокоїти її Марко, хоча сам в душі кричав від розпачу. Так вони просиділи годину, поки Орися не заспокоїлася. Вони вирішили його похоронити достойно. Орися вже не плакала, в неї був шок.
    Пройшло вже 10 років від того самого дня, коли вони знайшли його на березі.
    Орися з Марком, тепер уже чоловік і дружина, кожне літо, на річницю, приїжджали до того самого озера. Вони не забули, як і обіцяли. Місце, де вони поховали Дамира, стало для них не місцем скорботи, а тихою святинею усвідомлення.
    Приїжджаючи з дітьми, вони розказували їм, що тут покоїться їхній наймудріший друг. Вони говорили про те, як він навчив їх головному: не носити маску, не боятися самотності та, найважливіше, — говорити про свій біль.
    З плином часу, коли підліткові страхи та образи відійшли, Орися та Марко остаточно зрозуміли все, що говорив Дамир. Вони усвідомили, що він був не просто "мудряком", а містком між світами.
    Через декілька років, коли вони вже були зрілими людьми, до них дійшло: Дамир говорив з мертвими. Саме тому він знав ті трагічні історії дітей, які покінчили з життям, – він чув їхні невисловлені слова та останній розпач. Його власна смерть на березі озера, що було його "домом", була, можливо, його останнім прихистком від того нестерпного тягаря, який він ніс, слухаючи чужий біль.
    З того дня, ніхто і ніколи, крім Орисі та Марка, не бачив цього Дамира. А причиною того, що ці діти взагалі могли його бачити і чути, виявився їхній спільний, хоча й прихований, магічний дар – бачити те, чого не бачать інші. Цей дар звів їх із Дамиром і, врятувавши їх, нарешті дозволив йому піти.