Глава 7

                                                          Глава 7
 

— Ну, слухайте, — поки діти мостилися, Дамир почав. — Було в мене двоє знайомих друзів, Ростислав та Юлія. Обоє переживали по-різному депресію. До речі, вони не були знайомі та навіть не знали про існування одне одного.

    На людях вони вели себе однаково: веселили інших, розповідали анекдоти, усміхалися, і не показували, як їм погано всередині. На "як справи?" відповідали з натягнутою посмішкою: "все супер, а в тебе як?", вислуховували та підтримували друзів, самі цього потребуючи.

    Приходячи додому, вони закривалися у своїх кімнатах. Ростик заглушав біль комп'ютерними іграми, часом алкоголем та нікотином. У нього з часом з'явилися сплески агресії та неконтрольованості. Але він уміло ховав біль від батьків, що ті не здогадувалися. А Юля, навпаки, замотувалася в ковдру і тихо, мовчки плакала. Апатія, вигорання, біль, який розривав душу зсередини. Вона не могла ні до кого звернутися: або не було нікого, або вона не хотіла, щоб інші бачили її слабкою. Симптоми, може, й однакові, але ж проживання різні. Батьки Юлі сказали, що то все вигадка і фантазії, та вона знала правду. Так продовжувалося роками. Вони почали спричиняти собі фізичний біль і думали про самогубство.

    Отож, поки батьків Юлі не було вдома, вона вчергове нанесла порізи, але цього разу безповоротно. Коли вони приїхали, то виявили свою доньку мертвою. Через декілька місяців до них дійшло повне усвідомлення того, що сталося і через що. Не витримавши болю, батьки згодом померли від серцевого нападу. З Ростиком сталася, на жаль, така ж історія, але він стрибнув з даху. Його батьки жаліли, що не допомогли сину, бо вірили, коли він говорив, що все гаразд.

    Цим дітям треба було просто виговоритись і поділитися своїми переживаннями, довіритися спеціалісту, а батькам звернути на них увагу і вчасно допомогти, і тоді цього б, можливо, не сталося. Вам, як майбутнім батькам, хочу порадити: більше спілкуйтеся зі своїми дітлахами, будуйте довірчі стосунки і атмосферу, і найголовніше — будьте для них авторитетом, тим, на кого хочеться рівнятися, — закінчив Дамир.

— Боже мій, як це страшно… — тихо прошепотіла Орися, обхопивши коліна руками. — Я не уявляю, скільки болю вони носили в собі. А чому вони не хотіли ділитися з батьками? — запитала вона, дивлячись на воду. — Наприклад, Ростикові, думаю, вислухали б і з розумінням до цього поставилися.

— Тому, що депресія змінює мислення, Орисе, –– пояснив Дамир. — Вони не довіряли всьому світу і вірили, що впораються самі. А Ростик, незважаючи на любов до батьків, вважав себе тягарем. Він не хотів "забивати голову батьків своїми проблемами", хоч і знав, що вони його вислухають. Він зненавидів себе настільки, що його зникнення здавалося йому порятунком для них. Зробив так, хоч і знав, що батьки будуть плакати.

    Марко, який до цього мовчав, насупився.

— А передсмертної записки не було? Ну, щоб пояснити? Просто я таке у фільмах бачив.

— Це не фільм, Марку, — розчарував його Дамир. — Якби були, їх би знайшли. А у житті причина може бути не такою очевидною, і записок може й зовсім не бути. Самогубство рідко коли робиться "на показ", це акт відчаю, а не прощання. На сьогодні все.

    Орися повернулася до Марка:

— Мені здається, ми багато чого не розуміємо. Ми ж не завжди справжні, правда?

— Ми? — Марко на мить зніяковів, але подивився їй у вічі. — Ну... ми тут, щоб вчитися бути справжніми. Слухаймо його далі.

— До речі, Дамире, а чому ти завжди заходиш у середину озера на дно? — Орися вказала поглядом на поверхню води, намагаючись змінити важку тему.

— Бо там — мій дім, в якому мені спокійно, — просто відповів "мудряк".

    Він пішов, а підлітки сиділи на березі, ніби вперше відчувши реальну вагу своїх власних проблем. Вони вирішили довіритися і послухати порад свого нового друга.

    Наступного дня Орися з мамою поїхала на шопінг. Орися попередила Марка, що повернеться після обіднього часу і щоб він без неї не йшов до озера. Але хлопець сказав, що без неї Дамир не вийде і не буде розмовляти, тож став її чекати.

    В цей час Орися з мамою проводили удвох гарно час. Вони вибирали одяг для навчання, смакували морозиво, розмовляли на душевні теми, ходили в кафе і каталися по місту з музикою. Орися була щаслива, як ніколи! Після того, як вона виговорилася мамі криками, то мама справді змінилася, а це значить, що Орися була почута і вона визнала свої помилки. З батьком не спілкуються взагалі. Але вона ніколи не забуде, що він робив, коли жив з ними. Вони скупилися, провівши гарно час, і поїхали додому.

    Біля Орисиного дому вже чекав її Марко. Він допоміг їм вигрузити сумки і донести в будинок. На обличчі Марка була напруга очікування, він явно нервував. Потім вони швидко пішли до Дамира.

    Він вже чекав їх. Навколо чомусь різко стало похмуро, перестали співати птахи, почав здійматися вітер, стало прохолодно. Дамир сидів, дивлячись на озеро, ніби у трансі, нічого не помічаючи за собою.

— Залишилася одна тема, "Самотність", — сказав з напруженим, майже пустим поглядом, Дамир.

    Діти вже підозрювали, що щось не так.

— Дамире, а чому зараз така погода здійнялася? — запитала Орися, її голос ледь тремтів. — Ти, ти в порядку?

— Таке буває, — байдуже відповів він, навіть не повернувши голови. — Отже, остання історія, — почав як завжди. — Було двоє різних людей, які не знали про існування одне одного, але проблема в них була одна. Вони стали почуватися самотніми серед близьких їм людей. Марина цього спочатку не помічала, а Тимофій відразу виявив, що щось не так. Тепер, коли вони виходили гуляти, наприклад, з друзями, не почувалися щасливими. І коли приходили додому, все одно почували те саме. Прокручували події за день, тиждень, місяць, рік. Почали більше роздумувати над сенсом життя, часто вдивлялися в одну точку подовгу. За період самотності вони планували покінчити з собою, бо не відчували, що потрібні комусь.