Глава 1

                                                                 Глава 1
    Колись у невеличкому містечку Боровики, жили двоє підлітків: п’ятнадцятирічна Орися та Марко. Одного сонячного літнього дня вони вирішили піти до місцевого озера. Про нього розповідали багато дивних історій. Найбільш наполегливо поговорювали, що там мешкає чудовисько, яке вміє мислити і говорить «мудро». Воно нібито стверджувало, що зло завжди перемагає добро, і це єдина істина. Та Орисю і Марка це не злякало. Навпаки — вони відчували, що це лише наклеп.
    Наступного дня, вони, не сподіваючись зустріти озерного монстра, вирушили до водойми.
— Орисю, скажи, ти колись у книжках зустрічала, що зло перемагає добро? — Марко згадав слова місцевих.
— Ні, — відповіла Орися. — У книжках — ні. Але в житті... в реальному житті, здається, зустрічала. А ти?
— Теж ні, — відповів Марко. — Хоча, чесно кажучи, хотілося б дізнатися, як це відбувається.
    Вони йшли зеленим лісом до таємничого озера, цінуючи кожну секунду спільної прогулянки.
— Ти чомусь сьогодні сумна, Орисю. Що сталося? — Марко помітив, що її тон не такий, як завжди.
    Дівчина глибоко зітхнула і почала розповідати, ледь стримуючи сльози:  — Сьогодні зранку мене кинув хлопець, сказавши, що йому більше подобається моя подруга... А ще скоро екзамени, до яких я зовсім не готова. Але найгірше — це те, що зранку тато з мамою дуже голосно сварилися. Тато потім зайшов до мене і сказав, що вони планують розлучатися, і я мушу вибрати, з ким залишуся. А мені добре з ними обома. А так, загалом, все нормально…
    Марко обійняв її:
— Екзамени ти складеш блискуче і без підготовки, я знаю. А хлопця знайдеш набагато кращого, достойного такої неймовірної дівчини, як ти. Щодо батьків... можливо, це й на краще. Твій тато, здається, занадто багато собі дозволяє. Залишайся з мамою. Якщо тобі погано, пам'ятай — я завжди поруч і завжди вірю в тебе!
    Вони міцно обнялися. Орися знала, що Марко давно її кохає, але не могла розібратися у власних почуттях до нього і не хотіла завдавати йому болю, адже він був добрим, чуйним, завжди готовим підтримати та захистити.
— Дякую за підтримку, — прошепотіла Орися.
    Ось вони вже біля озера.
    Водойма здавалася звичайною. Вітер гнав прозорі хвилі, навколо літали птахи. На березі була зручна галявина. Марко й Орися розклали простирадло, їжу і переодяглися, щоб поплавати. Марко зайшов першим. Вода була прохолодною, але приємною. Він пірнув, винирнув і запросив Орисю. Вона зайшла у воду і затремтіла.
    Навколо не було нікого, лише вони вдвох. Марко підплив до неї і посміхнувся: — Не бійся, пірнай, одразу стане тепліше.
    Орися, ледве посміхаючись, кивнула, послухалася його і швидко пірнула та винирнула. Марко стояв навпроти, по груди у воді, і щасливо дивився на неї. Він був радий, що вони проводять час лише вдвох. Вони дивилися один одному в очі, і усмішка хлопця відверто говорила: «Ти мені подобаєшся». Він набрався сміливості, і їхні вуста злилися в поцілунку. Після поцілунку вони обійнялися, а потім, згадавши, навіщо прийшли, продовжили відпочивати.
    Раптом, нізвідки, біля підлітків з'явився «монстр». Він був схожий на лохнеське чудовисько: великий, з довгою шиєю і кількома горбами, що виступали з води. Вони злякалися моменту його появи, але не самого монстра.
— Закохана пара не може бути разом. І на це є декілька причин, — солодко промовив він. — Одна з них: страх, що у хлопця зникнуть почуття до дівчини після взаємності, бо він її довго кохає. А у дівчини, навпаки, вони загостряться, розпаляться. І не хочеться будувати стосунки після того, як в очах коханого вогонь погас.
    Марко й Орися переглянулися.
— Звідки ви це знаєте? — здивовано запитала Орися.
— Я бачу людей наскрізь. Бачу їхні серця і душу, — спокійно мовило чудовисько. — Я знаю багато життєвих історій.
— А як вас звати і скільки вам років? — зацікавлено запитала Орися.
— Для всіх, хто мене не бачив, я чудовисько, але для вас, діти, я — Дамир,    — розглядаючи їх, відповів він. — А вас як звати?
— Я Марко, — першим представився хлопець.
— А я Орися, — представилася дівчина. — Нам обом п’ятнадцять.
— Ох, а мені більше ста п’ятдесяти, — сказав Дамир. — Я вас побачив, ще коли ви тільки заходили до лісу. Ви були б гарною парою, але доля... — він посміхнувся, потім спохмурнів.
— Ми не пара, — заперечила Орися. — Ми просто близькі друзі.
— Так, — ніяково повторив Марко, — просто близькі друзі.
— Я вам можу розповісти багато прикладів, як «просто друзі» стали чоловіком та дружиною, але це займе багато часу. Хоча, думаю, це й не потрібно. Який життєвий досвід ви хочете, щоб я розповів? Бачу, ви дуже зацікавлені в цьому, — сказав Дамир.
— Можеш запропонувати декілька, а ми виберемо? — спитав Марко.
— Звісно. «Добро і зло, чи правда, що добро перемагає зло?», «Любов і ненависть», «Зрада і дружба», «Самотність», «Депресія», «Стереотипи», «Батьки і діти». Обирайте.
    Орися і Марко почали обговорювати запропоновані варіанти. Вони швидко вирішили, що будуть дізнаватися теми щодня, щоб повертатися сюди і продовжувати розмову.
— А можна потім розповісти свою історію на обрану тему? — запитала Орися.
— Так. Я з великим задоволенням послухаю ваші історії та вашу думку про них, — відповів Дамир.
    Пройшло близько десяти хвилин, і вони обрали тему.
— Ми хочемо послухати про «Батьки і діти», бо зранку сьогодні трапився неприємний інцидент, — нарешті повідомив Марко.
— Чудово. Підготуйте свої вушка для довгої та повчальної історії, — Дамир, озерне чудовисько, розпочав свою історію, глибоко дивлячись на підлітків.
    Отож, була одна сім'я, яка складалася з п'яти осіб: мама, тато, син, донька і бабуся. У ній панували дуже суворі батьки та бабуся з обмеженими й застарілими нормами. Доньку виховували, навіюючи, що жінка створена лише для того, щоб продовжувати рід, слухатися чоловіка, ніколи йому не заперечувати; якщо чоловік б'є — терпіти і нікому про це не розказувати, бути домогосподаркою, прибирати за чоловіком, виховувати дітей. Вона не повинна була ні з ким гуляти чи спілкуватися, мала залишатися вірною та робити все, що скаже чоловік, адже він «головний». Сина ж виховували так, що жінку можна і треба бити, якщо щось не сподобалося, а в шлюбі можна гуляти з іншими дівчатами, бо у нього є право. Згодом він міг вказувати на помилки своєї дружини, кажучи: «Будь як вона, готуй як вона, а от у неї...».
    Батькові було сорок три роки, матері — сорок, синові — шістнадцять, а доньці — чотирнадцять. Бабусі — сімдесят шість. Їхні діти чудово розуміли, що таке виховання неправильне. Вони робили так, як говорили мати з батьком, лише перед їхніми очима, а поза домом поводилися інакше. Але, на жаль, не у всіх таких родинах діти розуміють, де правильно, а де — ні. Якщо їх виховували змалечку, показуючи приклад, що жінка — це ніщо, вона слабка і ні до чого не здатна, то діти слідують цьому прикладу і вірять, що так правильно. Переконати їх дуже важко.
    Ці ж діти знали психологію і в школі ходили до безкоштовного психолога. Вони запропонували батькам сходити до нього всією сім'єю, але ті навідріз відмовилися. Тут діяли свої закони, правила та покарання за їх порушення. Наприклад, не можна було грати на вулиці після дев'ятої вечора, а якщо не послухалися, покарання — тиждень без телефону. Жодних любовних стосунків до вісімнадцяти (і це ще м'яко сказано, порівняно з іншими родинами). Чітко перевірялися домашні завдання та щоденник. Якщо в щоденнику була погана оцінка — діти ставали в куток на гречку, їх били ременями, змушували просити прощення, а потім били без ременя. І так тривало чотири години поспіль, поки не настане час спати або дитині не стане погано, чи вона не знепритомніє.
    Діти уважно та зацікавлено слухали страшну історію Дамира, обійнявшись міцно-міцно. Надворі якраз був обідній час.
— ...Вони всі були в синцях, — продовжував Дамир. — Тому доводилося їх маскувати, щоб ніхто не знав про побої. Був період, коли брат і сестра не приймали це близько до серця, та були й часи, коли їм було боляче і морально, і фізично, а сама душа кричала від муки. Так було щодня. Але настав момент, коли підліткам стало байдуже, що скажуть батьки.
    Одного разу хлопець, Саша, зустрічався з дівчиною Катею два роки, поки батьки не знали. Але одного дня Саша запропонував Каті познайомитися з його батьками. Перед цим він попередив її, що вони можуть ставити нетактовні запитання. Дівчина погодилася, і наступного дня відбулася зустріч. Сашко вже повідомив батькам про Катю, попросивши їх бути ввічливими. Спочатку батьки були проти, але, обговоривши, хоч і злі, погодилися. Їм було цікаво, що за дівчина у їхнього сина, з якої вона сім'ї і так далі. Біля входу її вже чекав Сашко. Він провів Катю до кухні, посадив за стіл, накритий усілякими смачними стравами. Хлопець представив їх одне одному. Батьки подивилися на неї скоса, так, наче вона для них ніхто.
    Катя була справді гарна: руде волосся, ластовиння на переніссі, тонкі губи, класна, підтягнута фігура, вузька талія, довгі ноги. Одягнена була у чорні лосини, топ-кофту, з маленькою сірою сумочкою через плече. На ногах — босоніжки. Через дві хвилини батьки мовили: — Нам теж дуже приємно, — і вперше щиро посміхнулися.
    Вони просиділи в токсичній атмосфері цілий вечір. Як і казав Саша, Каті ставили безліч запитань. Дівчина трималася і відповідала: на якісь чесно, на якісь не зовсім. Знайомство сподобалося лише батькові.
    Орися і Марко сиділи на березі озера, уважно слухаючи Дамира.
— Після цього, — продовжував Дамир, — того ж вечора, Сашків батько підійшов до нього й сказав: — Молодець, сину, знайшов собі гарну господиню, яка буде за тобою та твоїми майбутніми дітьми прибирати. Весь ти, Саню, у мене пішов.
    А той йому відповів: — Ні, тату, обов'язки у нас із нею всі рівні, і права також. Є справи, які ми робимо разом, а є ті, які по черзі.
— Сину, у тебе, певно, гарячка, що ти таке кажеш, — батько злякався і здивовано охнув. — Жінки повинні все робити по дому, а чоловіки відпочивати. Ляж, поспи, поки не стане краще, — потім вийшов з кімнати.
    Сашко мовчки «погодився».
    Наступного дня він розповів Каті про вчорашню розмову з батьком. Дівчина усміхнено подивилася на нього і сказала: — Я розумію, що твої батьки отак живуть одне з одним. Але ти знаєш, що у нас буде зовсім інша історія, зовсім інша сім'я і життя, — і поцілувала його. Хлопець відповів на поцілунок.
    Виходить, батьки схвалили вибір сина, тому юнаки могли більше не хвилюватися. Перед знайомством із Сашковими батьками, Катя вже познайомила його зі своїми. Її батьки прийняли хлопця тепло і дали згоду на весілля. Незабаром хлопець зробив дівчині пропозицію. Обом було вже по вісімнадцять років. Весілля відбулося. Через рік у подружжя з'явилася дитина — дівчинка, схожа на маму з татом.
    А поки Сашко жив своїм сімейним життям, у його сестри Каріни з'явився хлопець. Вона планувала познайомити свою сім'ю з ним. Коли Сашко та Катерина жили разом після весілля, до них у гості приїжджали суворі батьки Олександра — вони поводилися так, як ті їм веліли. Але наступного разу вирішили поводитися по-справжньому. Коли Олексій і Марія побачили, що обов'язки у молодих рівні, і вони допомагають одне одному, то жахнулися і посварилися з подружжям.
    Каріна хотіла запросити на знайомство брата, щоб з його підтримкою провести вечір. Але Сашко сказав, що додому до батьків назад він не поїде, і познайомиться з Геннадієм пізніше, в кафе чи ресторані. Дівчина змирилася, що залишається без підтримки рідного брата. Але той її підбадьорював: — Не хвилюйся, все буде добре. Якщо вони не схвалять, ти все одно залишайся на своєму, з ним.
    Каріна важко видихнула і сказала: — Дякую за хоча б таку підтримку.
    Вони попрощалися і поклали слухавку. Через тиждень відбулося знайомство Геннадія та Каріниних батьків. Олексія та Марію довелося довго на це вмовляти. Хлопець був у гарному чорному костюмі, в хорошій спортивній формі, з каштановим волоссям, очима кольору ріки та пухкими вустами. У руках у нього було два букети красивих квітів, які він подарував Марії та Каріні. Найголовніше, що він щиро кохав Каріну, меншу за нього на рік. Йому було двадцять, їй — дев'ятнадцять. Батьки дивилися на нього як на дивного. Каріна представила їх одне одному. Потім почалася розмова, і Олексій дуже чіплявся до кожного Геннадієвого слова.
    Просиділи вони так, мабуть, години чотири, у не дуже теплій атмосфері. Дівчина була напруженою весь вечір. Каріна вже знала, що скажуть батьки. На ранок вони підійшли до неї і підтвердили її здогадки: — Карино Олексіївно, ми не згодні, щоб ти була з цим Геннадієм. Ми самі підберемо для тебе чоловіка, — суворо, владним тоном, сказав батько. А мати, мовчки і боячись Олексія, кивала.
    Дівчина не знала, що робити, тому розійшлася з хлопцем.
    З цього моменту пройшло близько шести місяців. Батьки обрали Карині заможного та красивого чоловіка. Звісно, вона його не прийняла до серця і не хотіла бути з ним. Але вийшло так, як цього хотіли батьки. Вони одружилися, народили здорового хлопчика і прожили майже чотири нещасливі роки. Заможний чоловік теж не хотів цього шлюбу, він хотів ще «погуляти». В результаті вони розійшлися, і Каріна повернулася до Геннадія. З ним і прожила останню половину свого життя, дуже щасливо, разом із хлопчиком Івасиком. Батьки Каріни про це дізналися пізніше і були дуже розлючені на неї, тому посварилися.
  — Ці батьки... Вони не були злими в тому сенсі, що хотіли зла. Вони були заручниками старих, гнилих кліток, які їм самим хтось давно передав. Вони жили за книгою, сторінки якої давно згнили від вологи, але продовжували змушувати своїх дітей жити за нею.
    Дамир подивився на Орисю й Марка, і його погляд став тяжким, як товща води.
— Людина може вибачити удар, але вона ніколи не забуде страх. Страх — це той невидимий ланцюг, який зв’язує дитину з батьком і матір’ю. І коли цей ланцюг стає занадто важким, дитина має два шляхи: або стати таким же рабом, як і батьки, або перерубати цей зв'язок і піти в небуття, у світ, який кращий.
— Це дуже страшно, — прошепотіла Орися. — А чому вони не попросили пробачення, коли діти пішли?
— Вони й не могли. Просити пробачення — це визнати, що усе їхнє життя, їхні правила і їхня правда були хибними. Для таких людей це означає померти духовно, поки їхнє тіло ще дихає. Вони обрали іншу смерть. Смерть у запереченні.  Їхні діти [Саша і Каріна] знайшли своє щастя, але воно було побудоване на руїнах роду. На розірваному зв'язку. І так буде, доки хтось не зважиться сказати: «Мене це не стосується, я несу лише свою ношу, а не їхню».
    Марко подивився на Орисю, яка сиділа, похнюпивши голову.
— Нам усім є, що нести. Але ми не вибирали ці вантажі.
— Це і є урок, Марку, — кивнув Дамир. — Вони так і померли в самотній старості.  Це — ціна контролю, який вони поставили вище за любов.
    А от друга історія щасливіша. Хоча є й такі історії, схожі на першу, де діти одружувалися з некоханими і жили так до старості в нещасливому шлюбі, а коли розлучалися, нових партнерів вже не шукали.