Оповідання 5. Лист із Дубліна

Квітень 1892 року видався для Ліверпуля дощовим, як і годиться для портового міста, де небо вічно хмуриться, ніби шкодуючи про вкрадені сонячні години. Дмитро Виговський і Сімеон Арно, двоє мандрівників, чиї шляхи перетнулися в лондонських туманах і тепер звично плелися поряд, зупинилися в скромній гостиниці на набережній. Вони планували повернутися на континент — Париж кликав Арно своїми кав'ярнями та шепотом скандалів, а Виговського манили тихі бібліотеки Відня, де можна було б заглибитися в старовинні медичні трактати. 

Виговський, кремезний чоловік середнього зросту з темними очима, що пронизували наскрізь, сидів біля вікна, попиваючи чай з лимоном. Арно, навпаки, розслаблено відкинувся в кріслі, його струнка постать у дорогому пальто з тонкої шерсті випромінювала елегантність.

– Ти впевнений, що не варто заглянути в цей ліверпульський театр? – Арно відірвався від книги, його голос, м'який з легким акцентом, що міг бути будь-яким – від паризького до венського, – лунав як мелодія. – Кажуть, там грають Шекспіра з ірландським присмаком. 

Виговський усміхнувся кутиком рота, не відриваючи погляду від вікна, де дощ малював сірі візерунки на склі.

– Шекспір без туману – не Шекспір, Сімеоне. Але ми вже достатньо надихалися ліверпульським повітрям. Континент чекає.

Саме в той момент портьє постукав у двері й приніс лист. Товстий конверт з грубого паперу, запечатаний зеленим воском у формі гальки — знаком, що Виговський впізнав миттєво. Серце стиснулося від спогаду: Шейн Руні, той самий ірландський вовк з Дубліна, з яким вони познайомилися в польовому шпиталі під час кримської кампанії. Руні, з його густими бровами й саркастичним сміхом, що міг розрядити будь-яку напругу між скальпелем і рушницею.

Виговський розірвав печатку й розгорнув аркуш. Почерк Руні був квапливим, але чітким, ніби писаний на коліні в кареті.

*"Друже Дмитре,*

*Дублін просить допомоги. Скрипаль убив диригента — чи, може, навпаки і не він? Поліція хапає тіні. Приїжджай, якщо справедливість ще має для тебе значення..."*

Арно нахилився ближче, його брова злегка вигнулася.

– Дублін? О, це ж зелений край з привидами й мелодіями. Що там наш старий знайомий наварив?

Виговський склав лист, його темні очі спалахнули інтересом — тим самим, що завжди запалювався перед загадкою, ніби перед анатомічним розтином.

— Вбивство в театрі. Скрипаль і диригент. Руні просить допомоги.

Арно клацнув золотим зубом, посміхаючись ширше.

— Тоді континент почекає. Дублін — це ж не просто місто, це симфонія з дощем. Поїхали, мій аналітику. Я перекладу тобі ірландські прокльони, якщо знадобиться.

І так, замість пароплава до Кале, вони сіли на потяг до Голіхеда, а звідти — на пором через Ірландське море. 

Дублін зустрів їх м'яким, настирливим дощем, що крапав з неба, ніби слези забутого коханця. Пором пришвартувався в гавані, де запах моря змішувався з ароматом мокрого каменю й диму від човнів, що тягли вугілля каналами. Місто розкинулося перед ними — вузькі вулички, викладені бруківкою, низькі будинки з сірого граніту, що тулилися один до одного, ніби ховаючись від вітру. Над дахами клубочився туман, а з вікна пабу долинали перші акорди флейти — сумні, протяжні, як подих Атлантики.

Виговський і Арно взяли екіпаж до центру, де Руні часто сидів у "The Brazen Head" — найстарішого пабу в Ірландії. Карета цокотіла по калюжах, минаючи рибалок з кошиками риби й жінок у хустках, що поспіхом ховали кошики з хлібом під плащами. Бідність Дубліна була помітною, але не гнітючою — вона дихала музикою. Звідусіль лунали скрипки, флейти, спорадичний сміх, що переривався тихим зітханням. Це місто жило на межі — між святом і горем.

Руні стояв біля дверей пабу, його міцна постать у твідовому пальто зливалася з сірістю стіни. Сорок років, гущі брови, що нависали над прямими сірими очима. Колись інспектор дублінської поліції, тепер приватний консультант – той, кого кликали, коли закон заплутувався.

– Дорогий мій, Виговський! – гукнув він, стискаючи руку друга. – А ти, Арно, все той же лис, що говорить багатьма мовами. Вхід за мій рахунок.

Вони зайшли всередину, де тепло каміна боролося з прохолодою відчинених дверей. Руні замовив стаут – чорного, як ніч, пива з кремовою піною. Арно, звиклий до легших напоїв, ковтнув і кивнув схвально.

– Смачно, як гріх у сповідальні. А тепер, Шейне, твоя мелодія злочину. Що там з цим скрипалем?

Руні відкинувся на дерев'яній лаві, його голос, суміш англійської з ірландським акцентом і сарказмом, поточився, як ріка після дощу.

— Фін Баретт, молодий геній з фанданго в пальцях. Скрипаль, композитор, той, чиї концерти в "Abbey Hall" збирають натовп, ніби ярмарок. Тиждень тому – сварка з Оскаром Гелліганом, диригентом того ж театру. Старий вовк, впливовий, з бородою, і язиком гострішим за смичок. Суперечка про авторство нового квартету – Баретт стверджує, що його, Гелліган кричить про плагіат. Усе в кулісах, при свідках. Баретт хапає Геллігана за комір, але відпускає. Через годину — труп у гримерці. Ніж у серці, Баретт з закривавленими руками поруч. А скрипка Баретта, "La Rose Noire" — шедевр XVII століття, зникла.

Виговський слухав уважно, його пальці барабанили по склянці.