Оповідання 4. Гра на три ножі.

Лондон зустрів Дмитра та Сімеона з тією ж непривітною байдужістю, з якою часто приймав своїх гостей. Кінець березня 1892 року, а місто все ще дихало холодом, мокрим дощем, що бив у шибки кеба, і пронизливим вітром, що гнав густий туман від Темзи. Газові ліхтарі на Пікаділлі мерехтіли жовтуватим світлом, наче втомлені очі старого мудреця, а карети брязкотіли колесами по кам'яній бруківці, вибиваючи монотонну мелодію лондонської суєти. Повітря було насичене запахом вогкості, диму та тисячі нерозказаних історій.

Після бурхливих подій у Гаврі, де їхні шляхи знову перетнулися у справі про контрабанду рідкісних діамантів, Дмитро сподівався на кілька днів спокою. Його розум, гострий і невблаганний у розслідуваннях, потребував тиші, щоб перетравити накопичені інтриги, образи та, на жаль, смерті. Вони оселилися в невеликому, але затишному готелі «The Lion & Anchor» неподалік Пікаділлі. Стара будівля дихала історією, її стіни, здавалося, ввібрали в себе безліч розмов, сміху та, можливо, навіть зітхань. У холі завжди пахло тютюном, який змішувався з легким ароматом вогкого дерева, а в каміні, де завжди горів вогонь, потріскували поліна, створюючи ілюзію домашнього затишку посеред лондонської метушні.

Дмитро, як завжди, тримався осторонь, віддаючи перевагу спостереженням та аналізу. Він годинами міг сидіти біля вікна, спостерігаючи за вуличним життям, його погляд ковзав по обличчях перехожих, вихоплюючи ледь помітні деталі – зморшки на чолі від постійного занепокоєння, міцно стиснуті губи від давнього горя, чи легка посмішка, що ховалася за маскою байдужості. Він був схильний до самотності, його власні думки були для нього найкращим співрозмовником.

Сімеон Арно, навпаки, не міг всидіти на місці. Його витончена натура вимагала руху, нових вражень, постійної взаємодії зі світом. Лондон для нього був величезною сценою, де кожен куточок приховував нові можливості для пригод. Він насолоджувався містом, відвідуючи елітні клуби, де збирав чутки, драматичні театри, де шукав натхнення, і галасливі кав'ярні, де фліртував з місцевими красунями та вів нескінченні бесіди. Його поліглотські здібності та неперевершений шарм дозволяли йому легко знаходити спільну мову з будь-ким, витягуючи інформацію там, де інші зустрічали лише мовчання. Він був людиною слова та дії, яскравим спалахом світла у похмурому лондонському пейзажі, тоді як Дмитро був тією тінню, що спостерігала за цим світлом.

На третій день їхнього перебування в Лондоні, коли Дмитро саме спустився донизу, щоб почитати ранкову газету біля каміна, а Сімеон розпитував адміністратора про найкращі місця для вечірніх розваг, до них підійшов літній чоловік з сивими бакенбардами.

— Месьє Виговський, месьє Арно? – запитав він, злегка вклонившись. – Вам передали це.

Він простягнув їм щільний конверт з червоною сургучною печаткою, на якій був витиснений герб. Почерк на конверті був чітким та офіційним. Дмитро обережно взяв його.

— Що це може бути? – промурмотів Сімеон, зазираючи через плече Дмитра. – Надіслано з таким пафосом.

Дмитро зламав печатку. Усередині був короткий лист, написаний на якісному папері. Він пробіг очима по рядках, його обличчя залишалося незворушним, але Сімеон помітив ледь помітну напругу в його погляді.

— Від інспектора Річарда Блейка, Скотланд-Ярд, – прочитав Дмитро вголос. – "Панове, мені відомо про ваші здібності. Лондон потребує стороннього розуму. Прошу з'явитися до мене сьогодні о дев'ятій. Справа – незвична, навіть для нашого міста."

— Ого! – Сімеон усміхнувся, і золоті зуби блиснули у світлі каміна. – Сторонній розум! Схоже, наш спокійний відпочинок відкладається. Скотланд-Ярд звертається до нас… Це вже не дрібниці, Дмитре.

Дмитро замислився, перечитуючи листа.

— "Незвична справа". У цьому місті, де, здається, вже бачили все, це звучить як виклик.

Той же ранок, о дев'ятій. Кілька хвилин вони їхали в кебі по звивистих вулицях до штаб-квартири Скотланд-Ярду. Будівля була сірою, масивною, нависаючи над ними, наче кам'яний свідок усіх темних таємниць Лондона. Усередині панувала сувора, ділова атмосфера. Поліцейські у формі снували коридорами, гучно тупаючи важкими черевиками.

Інспектор Річард Блейк чекав на них у своєму кабінеті. Це було похмуре приміщення, заставлене високими стелажами з папками, що, здавалося, могли обвалитися будь-якої миті. На стінах висіли величезні карти Лондона, всіяні нотатками та червоними нитками, що з'єднували місця злочинів, немов павутина, що ловила свої жертви. Повітря було важким від запаху старих паперів, чорнила та легкого аромату чоловічого одеколону.

Сам інспектор Блейк був чоловіком років сорока п'яти, з військовою поставою та холодним, проникливим поглядом. Його обличчя було викарбуване роками служби, зморшки навколо очей свідчили про постійну напругу та недосипання. Він був відомий тим, що не довіряв журналістам, вважаючи їх надто схильними до сенсацій, і вірив лише фактам, які міг перевірити особисто. На столі лежала акуратно складена стопка документів, а поруч – кілька ножів, що виблискували в тьмяному світлі.

— Месьє Виговський, месьє Арно, – привітав їх Блейк, підвівшись з-за столу. Його голос був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася незламна воля. – Дякую, що відгукнулися на моє запрошення. Прошу сідати.

Дмитро та Сімеон сіли навпроти інспектора. Блейк кинув швидкий погляд на кожного з них, немов оцінюючи.

— Я чув про ваші здібності, – продовжив він. – Мої колеги з Парижа та інших міст Європи високо відгукуються про ваші… методи.