Оповідання 3. Туман над Гавром.

Березень 1892 року. Порт Гавр, Франція. Холодний, пронизливий вітер гнав з моря густий, молочний туман, що огортав доки, немов примарна пелена. Гудки пароплавів, що відлунювали в сірій імлі, здавалися голосами потонулих кораблів, а гуркіт вантажних кранів – відлунням далеких громів. Дмитро Виговський, загорнутий у своє темне пальто, стояв на пірсі, вдихаючи солоний, просочений вугільним димом запах моря. Він не любив цього хаосу – криків вантажників, що сварилися французькою, запаху риби, дьогтю та вогкості, що змішувалися в один неприємний акорд. Але його гострий погляд, як і завжди, фіксував кожну деталь: обличчя моряків, що поспішали на борт, іржаві ланцюги, що спускалися в трюми, блиск мокрої бруківки під тьмяними ліхтарями. Вони з Сімеоном Арно готувалися відплисти до Лондона на пароплаві «Argus», щоб, як здавалося, відпочити від нещодавніх паризьких пригод.

— Месьє Виговський, – пролунав поруч легкий, іронічний голос Сімеона Арно. Він, здавалося, почувався в цьому портовому хаосі, як риба у воді. Його дороге пальто, хоч і було трохи припорошене морським пилом, все ще виглядало бездоганно. Золоті зуби ледь блиснули у посмішці. – Що ви скажете про цю чудову симфонію? Чи не відчуваєте натхнення?

— Я відчуваю лише пронизливий холод і бажання якнайшвидше опинитися на борту, месьє Арно, – сухо відповів Дмитро. – І, можливо, невелике роздратування від надмірної кількості шуму.

— О, ви просто не вмієте насолоджуватися життям! – Сімеон добродушно засміявся. – Цей порт – це ж цілий світ! Світ інтриг, пригод, таємниць, що ховаються за кожним ящиком.

Їхній шлях до пароплава пролягав через готель «Сен-Ніколя», де вони мали отримати останні вказівки щодо посадки. В затишному холі готелю, що контрастував із зовнішнім хаосом, вони помітили молоду жінку. Вона сиділа біля вікна, тримаючи в руках чашку чаю, її погляд був прикутий до порту, що тонув у тумані. Еліза Фонтен, як вони пізніше дізналися. Їй було близько двадцяти восьми років, її обличчя було красивим, але на ньому лежала тінь глибокого суму, а очі часто нервово озиралися, ніби вона чогось чекала або когось боялася.

Дмитро, з його гострою спостережливістю, одразу ж звернув увагу на її руки. Вони ледь помітно тремтіли, а пальці міцно стискали маленьку шкіряну сумочку.

— Цікаво, – прошепотів він до Сімеона. – Ця дама нервує. І не просто так.

— Можливо, вона просто боїться морської хвороби, – припустив Сімеон, хоча в його голосі відчувався легкий відтінок зацікавленості.

— Або чогось іншого, – заперечив Дмитро. – Її погляд не на хвилях, а на портових доках. Наче вона очікує когось або щось.

Вони отримали свої квитки та направилися до виходу. Коли вони проходили повз Елізу Фонтен, вона раптом різко підвелася, ніби відчувши на собі їхні погляди, і швидко вийшла з готелю.

— Занадто швидка реакція, – зауважив Дмитро. – Вона щось приховує.

Тієї ж ночі, коли місто поринуло в сон, а туман ще густішав, в порту сталася трагедія. Тіло Люка Гарньє, міцного вантажника, який працював біля «Argus», знайшли біля одного з причалів. На його обличчі застиг вираз жаху, а руки були стиснуті в кулаки.

Сімеон Арно, який не спав, насолоджуючись сигарою на балконі готелю, випадково почув схвильовані голоси поліцейських. Його гострий слух, посилений знанням місцевих діалектів, дозволив йому розібрати слова: «вбивство», «вантажник», «біля пароплава». Це одразу ж привернуло його увагу. Він швидко одягнувся і вирушив до місця події, залишивши Дмитра відпочивати.

Коли Сімеон прибув, поліція вже оточила місце злочину. Він легко прослизнув повз охорону, використовуючи свій шарм та вміння прикидатися. Він почув, як один з офіцерів повідомив іншому:

— У кишені знайшли записку. «Argus — трюм №3». Що це може означати?

Сімеон зачепився за ці слова, одразу зрозумівши, що це не звичайна портова бійка. Він повернувся до готелю і розбудив Дмитра.

— Месьє Виговський, – тихо сказав він. – Наша відпустка, схоже, відкладається. В порту знайшли мертвого вантажника. І в його кишені була записка: «Argus — трюм №3».

Дмитро миттєво прокинувся, його очі стали гострими та зосередженими. Він швидко одягнувся, його рухи були чіткими та економними.

— «Argus»… Трюм №3. Це наш пароплав. 

Коли вони прибули на місце злочину, Дмитро одразу ж оглянув тіло Люка Гарньє. Він нахилився, обережно обмацав шию покійного.

— Задушення, – прошепотів він. – Немає слідів від грубої сили. Ні слідів удару, ні синців від кулаків. Але є ледь помітна борозна на шиї. Надто тонка для мотузки.

Дмитро дістав з кишені маленьку лупу і уважно оглянув шию.

— Шовковий шнур, – вимовив він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася незламна впевненість. – Або щось дуже тонке і міцне. Це не типово для портової бійки. Це… витончено. І холоднокровно.

— Отже, вбивця не був звичайним головорізом, – підсумував Сімеон. – Це хтось, хто діяв обережно, з певним наміром. І записка… вона вказує на конкретне місце.

— Наш пароплав, – повторив Дмитро. – І трюм, в який ми, можливо, навіть не зазирнули б.

Поліція, хоч і була розгублена, не могла затримати відплиття «Argus». Рейс до Лондона був запланований, і його затримка коштувала б величезних грошей. Але Сімеон, використовуючи свої зв'язки та переконливі аргументи, домовився з комісаром, що вони з Дмитром будуть співпрацювати з розслідуванням, але вже на борту. Це було ризиковано, але це давало їм єдиний шанс розкрити цю справу.