Оповідання 2. Воскова фігура.

Париж, лютий 1892 року. Місто, що ніколи не спало, навіть коли його вулиці огортала прохолодна зимова імла, сьогодні було сповнене особливого передчуття. Навіть найменші кав'ярні пахли міцною кавою та свіжою випічкою, змішуючись із різким запахом бензину від перших автомобілів, що вже з'являлися на бульварах. Дмитро Виговський, котрий прибув до столиці Франції на пару днів, щоб насолодитися атмосферою та відвідати кілька цікавих місць, випадково (а може, і ні) натрапив на газету, що кричала про майбутнє відкриття нового експонату в Музеї Гревен. Цей музей воскових фігур завжди приваблював Дмитра своєю химерною сумішшю життя та смерті, реальності та ілюзії.

Сімеон Арно, навпаки, повернувся до рідного дому після чергової подорожі, де він розплутував складні дипломатичні інтриги на Балканах. Його батько, месьє Арно-старший, був одним з найвпливовіших меценатів Парижа, і його запрошення до Музею Гревен на урочисте відкриття нової фігури Огюста Делакруа, відомого банкіра, було лише формальністю. Сімеон, зі своїми сімонадцятьма мовами та витонченими манерами, неохоче супроводжував батька, вважаючи світське життя дещо нудним у порівнянні з гострими відчуттями розслідувань.

12 лютого, вечір. Музей Гревен гудів від натовпу. Світло газових ліхтарів тьмяно освітлювало зали, надаючи восковим фігурам ще більшої загадковості. Огюст Делакруа, невисокий чоловік із сивим волоссям та різкими рисами обличчя, обмінювався люб'язностями з гостями. Він був у зеніті своєї слави, його ім'я було на вустах кожного парижанина.

Дмитро Виговський, як і завжди, тримався осторонь, спостерігаючи за людьми. Його гострий погляд помічав дрібні деталі: нервовий тік ока у однієї дами, занадто гучний сміх у іншого джентльмена, миттєві погляди заздрості, що прослизали на обличчях деяких присутніх, коли вони дивилися на Делакруа. Дмитро мав нюх на напругу, а тут вона висіла в повітрі, як запах дощу перед грозою.

Сімеон Арно, нудьгуючи від нескінченних розмов про фінанси та мистецтво, раптом відчув легкий поштовх у спину. Обернувшись, він побачив свого батька, який схвильовано показував на порожню вітрину.

— Боже мій! – вигукнув месьє Арно-старший. – Де ж фігура Делакруа? Вона ж мала стояти тут!

Навколо вітрини вже почала збиратися невелика юрба. Розгублені шепотіння переросли в гучніші запитання. Директор музею, мсьє Шартьє, літній чоловік з блідим обличчям та тремтячими руками, підбіг до вітрини, немов до помираючого родича.

— Це… це неможливо! – він нервово потирав руки. – Фігура… вона ж така важка! Її неможливо винести непомітно! Я сам особисто перевіряв замок, він був надійний!

Дмитро, почувши галас, підійшов ближче. Його погляд одразу ж прикував до себе порожній постамент. На його поверхні, що була покрита тонким шаром пилу, залишився чіткий відбиток від підставки фігури. Дмитро нахилився, уважно розглядаючи. Навколо відбитка було кілька ледь помітних подряпин, ніби фігуру не просто підняли, а тягнули.

— Цікаво, – прошепотів він сам собі.

Сімеон Арно, помітивши Дмитра, підійшов до нього. Його зелені очі зустрілися з темними очима Дмитра.

— Месьє Виговський. Ми зустрічалися раніше, за більш… динамічних обставин.

— Так, месьє Арно. Виглядає, що Париж вирішив не відпускати нас від пригод.

— Схоже на те. Що ви думаєте про цю… дивну подію?

— Занадто багато шуму для звичайної крадіжки, месьє Арно. Воскова фігура банкіра Делакруа? Яка її цінність? І справді, вона дуже важка. Щоб її винести непомітно з переповненого музею… це вимагає надзвичайної зухвалості або… дуже добре продуманого плану.

Мсьє Шартьє, тим часом, вже був на межі істерики. Він бігав туди-сюди, вигукуючи накази охоронцям, які, здавалося, були такими ж розгубленими, як і він сам.

— Репутація музею зруйнована! – стогнав він. – Це ганьба! Ганьба!

Сімеон Арно підійшов до директора.

— Мсьє Шартьє, заспокойтеся. Паніка не допоможе. Дозвольте мені допомогти. Я маю певний досвід у таких… непередбачених ситуаціях.

— Допомогти? – директор подивився на нього з недовірою. – Але хто ви такий?

— Сімеон Арно, – відповів Сімеон, злегка вклонившись. – Мій батько – месьє Арно-старший. Я прийшов з ним. І я переконаний, що ця загадка має своє логічне пояснення.

Дмитро, тим часом, вже оглядав замок на вітрині. Він був акуратно зачинений, але Дмитро помітив ледь помітні подряпини навколо замочної щілини, ніби хтось намагався його відкрити не ключем, а чимось іншим. І легкий запах чогось металевого, схожого на мастило.

— Мсьє Шартьє, – звернувся до нього Дмитро. – Чи можу я оглянути замок детальніше?

Директор, хоч і був знервований, але побачив у очах Дмитра впевненість.

— Будь ласка, робіть, що вважаєте за потрібне. Я вже не знаю, що й думати.

Дмитро дістав з кишені маленьку лупу і почав уважно вивчати замок.

— Ці подряпини… вони дуже свіжі. І це мастило… схоже на те, що використовують для змащування механізмів. Але навіщо? Якщо б хтось просто зламав замок, він би залишив інші сліди. Тут же, схоже, намагалися відкрити його якомога тихіше, не привертаючи уваги.

— Отже, злодій був професіоналом, – підсумував Арно.