Оповідання 1. Січнева зустріч.

Січень 1892 року. Морозне повітря кусало щоки, а сніг, що хрумтів під важкими черевиками, немов шепотів старовинні таємниці. Дмитро Виговський, загорнутий у своє темне пальто, повільно йшов засніженою алеєю, що вела до околиць німецького міста. Його погляд, звиклий до спостережень, ковзав по кожній деталі: гілки дерев, вкриті інеєм, дим, що стовпами здіймався над димарями, відблиск ліхтарів на крижаних візерунках вікон. Скроні Дмитра вже торкнулася срібляста сивина, але очі залишалися такими ж гострими, як у молодого орла, що виглядає здобич. Він шукав не здобич, а відповіді — відповіді, які часто приховувалися у буденних, непомітних дрібницях.

Цього разу його шлях пролягав до невеликого, але заможного маєтку на пагорбі, оточеного високою огорожею. Навколишня атмосфера, зазвичай спокійна, сьогодні здавалася напруженою. Дмитро помітив це одразу: незвичайні сліди на свіжому снігу поблизу задньої стіни, нерівномірно втоптані, ніби хтось поспішав і нервував. І ще – ледь помітна тріщина на одній з декоративних ваз, що стояли біля воріт, ніби її зачепили при необережному маневрі. Це було щось більше, ніж проста випадковість.

Він саме обходив маєток, уважно вивчаючи околиці, коли з воріт виїхав елегантний екіпаж, запряжений парою вороних коней. Візник, поквапно смикнувши віжки, мало не зачепив Дмитра. Той, ледь помітно відступивши убік, кинув погляд на пасажира. Це був чоловік років сорока, високий, стрункий, з русявим волоссям, що блищало під місяцем. Його зелені очі, навіть у сутінках, здавалися незвично виразними, а на губах грала легка, трохи хитра посмішка. Одягнений чоловік був дорого, але без зайвої пишності – якісне вовняне пальто, добре пошитий капелюх. Він на мить зустрівся поглядом з Дмитром, і в цій миті промайнуло щось невловиме – розуміння, виклик, або, можливо, просто цікавість.

Екіпаж зник за поворотом, а Дмитро продовжив свої спостереження. Він почував, що наближається до чогось більшого, ніж чергова мандрівка.

Того ж вечора Дмитро зайшов до місцевої таверни, сподіваючись почути якісь чутки. Тепло вогню в каміні, запах смажених ковбасок та пива одразу створили атмосферу затишку, але Дмитро шукав не затишку, а інформації. Він замовив кухлик темного пива та сів у кутку, уважно прислухаючись до розмов. Невдовзі він почув те, що очікував.

— Чули новини про барона фон Шталь? – гучний голос огрядного чоловіка перебив загальний гомін. – Його донька, юна Маріанна, зникла минулої ночі!

Розмови стихли, потім почувся схвильований шепіт. Дмитро зачепився за ці слова, одразу пригадавши свої ранкові спостереження.

— Як це зникла? – запитав інший чоловік. – Вона ж ніколи не виходила без супроводу!

— Саме так! – додав перший. – Кажуть, її викрали. Барон сам шукає, але поки безрезультатно. Замкнувся у своєму маєтку, нікого не приймає.

Дмитро відпив пиво, його обличчя залишалося спокійним, але мозок вже почав аналізувати факти. Отже, викрадення. Це пояснювало нервові сліди, пошкоджену вазу та загальну напругу. Його особиста «дрібна справа» раптово набула значно більших масштабів.

Наступного ранку він вирішив діяти. Пробратися до маєтку було не складно – Дмитро мав достатньо досвіду. Він обійшов охорону, вибравши шлях через старі стайні, де сніг не був так ретельно прибраний, і де його сліди могли загубитися серед інших. Усередині маєтку панувала похмура тиша. Барон фон Шталь, чоловік років п’ятдесяти, з виснаженим обличчям та поглядом, повним відчаю, сидів у своєму кабінеті, тримаючи в руках конверт. Його постава, зазвичай пряма та владна, тепер була зігнутою.

Біля нього стояв той самий елегантний чоловік, якого Дмитро бачив в екіпажі. Він говорив тихо, але впевнено, його голос був спокійним і заспокійливим, хоч і з ледь помітним акцентом.

— Мій дорогий бароне, – говорив чоловік. – Я розумію ваш біль. Але паніка – поганий порадник. Дозвольте мені ще раз переглянути лист. Можливо, я помічу те, що ви могли пропустити у своєму хвилюванні.

Барон, важко зітхнувши, простягнув конверт. Дмитро, залишаючись непоміченим, уважно стежив.

— Це той Сімеон Арно, про якого говорили чутки, – прошепотів йому внутрішній голос. – Француз, поліглот, шукач пригод. Барон, очевидно, звернувся до нього.

Сімеон Арно взяв лист. Його зелені очі швидко пробігли по рядках, потім він ледь помітно посміхнувся, похитавши головою. На його золотих зубах, що блиснули в тьмяному світлі, на мить відбилася іскорка.

— Невже ви знайшли щось, месьє Арно? – з надією запитав барон.

— Знайшов. Хоча, швидше, не знайшов. Цікаво, що цей «лист з вимогою» написаний з дивовижною недбалістю. Орфографічні помилки, погано сформульовані речення… Хтось намагається видати себе за неотесаного бандита, але робить це занадто показово. До того ж, папір і чорнило – найдешевші. Це або геніальний хід, щоб нас відвести від справжнього сліду, або ж… звичайне невігластво. Але враховуючи мотив…