Розділ п’ятнадцятий. На виставку!

   Тиждень промайнув дуже швидко. Ната причепурила мене та прив’язала на голову чарівного бантика. Сказала, що так я на вигляд більш загадкова. І що вона мала на увазі? Вся наша велика родина побажала мені перемоги в конкурсі. Еббі розчулившись, навіть пустила сльозу. Ната посадила мене в кошика і ми поїхали в столицю. Спочатку автобусом, потім поїздом. Я ніколи раніше не бачила стільки людей. Усі кудись квапилися, штурлялися, іноді навіть сварилися. Я уважно слухала. Люди жалілися на важке життя, сперечалися та критикували уряд. Від цих розмов у мене розболілася голова і я заснула. А коли прокинулася, побачила, що ми з Натою спускаємося  східцями під землю. Я дуже злякалася. Ната це помітила і сказала, що це – метро. Це слово ні про що мені не говорило, тож я розхвилювалася ще більше. Тут було стільки людей, що я від страху заплющила очі! Згодом ми знову сіли у поїзд, потім ішли пішки і нарешті прибули на виставку. Скільки ж тут котів! Я не думала, що у світі живе стільки котів. А які ж вони різні! Великі, маленькі, чорненькі, біленькі, руденькі, рябенькі, жовтенькі, в смужечку, в крапочку, з цяточками,пухнасті, короткошерсті і, взагалі, лисі. Ната сказала, що нам треба зареєструватися. Вона понесла мене до якоїсь панянки і дала їй папірець. Панночка, мабуть, була іноземкою, бо розмовляла невідомою мовою. «Ваша кошка –  полукровка, поэтому сможет принять участие только в конкурсе зрительских симпатий». Я не зрозуміла нічого, крім слова «ваша». Та Ната, мабуть, знала цю іноземну мову, бо сказала: «Добре». Вона  посадила мене в спеціально відведену клітку і попросила не хвилюватися. Легко сказати! Я хвилювалася все більше і більше...

   До клітки підходили люди. Роздивлялися мене, говорили, що я дуже гарна. Від цих слів я пожвавішала. У кожного був свій котик. Спочатку я боялася, а потім Ната  витягла мене з клітки і я почала з усіма знайомити. «Привіт! Мене звати Тоша. Я – Мейкун. А тебе як звати? Яка в тебе порода?». Тоша був здоровенний, страшенно собою задоволений, патлатий кіт.«А я – Чуча». «Якесь дивне ім’я». «Чому дивне? Так звали Британську довгошерсту Королеву котів. А я – її прапраонука». Цю історію я вигадала щойно, та вона мені дуже сподобалася. Тоша виявився надзвичайно балакучим котом, тож новина про прапраонуку самої Британської довгошерстої Королеви миттєво розлетілася між звірятами. Усі погляди були прикуті до моєї клітки. Наті, мабуть, сподобалася моя історія, бо вона носила мене по всьому залу і розповідала, що я з породи Британських довгошерстих. Я також усіх розпитувала, про їхні породи і дізналася, що багато відомих порід котів виведені штучно, а деякі з них з’явилися випадково, і коштують всі ці котики величезні гроші. А називалися ці породи дивно, так що й язик можна зламати: Пітерболд, Канадський сфінкс, Скоттіш-фолд, Мейн-кун, Девон-рекс, Гімалайська, Лаперм, Серенгеті,  Американський керл, Американська короткошерста, Британська короткошерста, Ельф, Тойгер, Бенгальська, Сафарі, Саванна, Као-мані, Чаузи. Проте імена у більшості котиків були самі звичайні: Сніжок, Пухнастик, Мурчик, Вухань, Чорнявка, Марко, Васька, Димка, Кнопка, Жуля, Матрос. Все ж деяких звали вишукано: Меррі, Бетті, Джессі, Альба, Грея, Смокі, Клео, Мокко, Шварц, Том, Лео.