Розділ чотирнадцятий. Весна

   Прийшла весна. Тепла, сонячна, пахуча. Сніг розтанув, з’явилася зелена трава. Співали пташки, а з ними співала і я. Малюк грівся на сонечку, а Муся знову лазив по деревах і ловив мишей. З дровниці виліз безхатько. Він не хотів заходити в будинок, тож Ната поставила йому в дровниці коробку і поклала туди теплу ковдру. Товстун, Розбишака і Хмаринка дуже зраділи, коли побачили нас на вулиці і голосно загавкали. Я ледве впізнала їх. З маленьких цуценят вони перетворилися на великих собак. Хмаринка, як справжня господиня повела мене у вольєр і показала будки, які зробив Василь. Там було просторо, тепло і затишно. Я розповіла, що відбувалося у великому будинку взимку. І про Різдво, і про Новий рік, і про виставку. Еббі також слухала мою розповідь, а Товстун і Розбишака гралися з Мусею. До речі, про виставку. Вчора Ната сказала, що виставка через тиждень, тож мене треба причепурити. Це слово прозвучало якось загрозливо. Та виявилося, що «причепурити»  означає – покупати, розчесати та навіть постригти кігтики, щоб я ненароком не пошкрябала «журі». Хто такий той «журі», я не знаю. І чому він так боїться моїх кігтиків? Якщо він мене скривдить, то я його вкушу. Надіюся, намордник мені ж не одягнуть?! Про це я думала, лежачи біля будки Еббі, яка гавкала на всіх, хто проходив поблизу нашого двору. А  я уявляла нагороду, яку мені дадуть. Можливо, це буде багато пакетиків смачного котячого корму, чи величезна рибина, або чималий  шматок м’яса… чи здоровенна миска сметани… Цікаво, яка нагорода мене чекає?