Розділ тринадцятий. Новий рік

   Прийшла зима, і вкрила все навколо білою ковдрою. Собак ми бачимо іноді лише з вікна, бо Ната забороняє нам виходити взимку на вулицю. «Як там цуценята?» – запитала я колись Нату. «Василь зробив їм теплі будки і затишний вольєр», – відповіла вона.  Я хочу почути ще щось про собак і Ната продовжує розповідати: «Існує думка, що собаки – це нащадки вовків, яких людина приручила і перетворила на різноманітні породи собак. Вони мають винятковий нюх, гострий слух, чудову пам’ять і природний інстинкт полювання. Собаки розуміють людські емоції, добре піддаються дресируванню і відчувають наближення стихійного лиха, а вразі небезпеки сповіщають господарів. При цьому  вони видають широкий діапазон звуків: гавкіт, гарчання, скиглення, виття. У кожної собаки унікальний відбиток носа, по якому її можна ідентифікувати, подібно до того, як у людини – унікальний відбиток пальця. Собаки надзвичайно вірні своїм господарям і завжди захищають членів своєї людської родини. Вони піддаються дресируванню, тому існує багато службових собак: собаки-поліцейські, собаки-прикордонники, собаки-поводирі, собаки-посланці, собаки-шукачі. Також вони можуть відчувати людські хвороби і попереджати своїх господарів про проблеми зі здоров’ям. Завдяки гострому нюху і просторовій пам’яті мають здатність орієнтуватися. Собака завжди знайде дорогу додому.» Я уважно слухала Нату і хотіла, щоб зима швидше скінчилася. Тоді ми знову зможемо разом бігати по подвір’ю і грати в «хованки».

   Час ішов. Усе змінювалося, а з ним змінювалися і ми. Муся став ще вищим і вже зовсім не худим. Малюк теж погладшав. Тільки я залишалася стрункою і красивою. Правда Василь чомусь називає мене «моя пампушечка».

Днями він приніс додому якесь зелене дерево і поставив його посеред кімнати. Сказав, що це – ялинка. Не розумію, навіщо нам посеред кімнати дерево, адже у дворі росте дуже багато дерев, хоч зараз вони зовсім без листя. Але ж і ялинка без листя! А натомість у неї купа голочок, як у їжака. Для чого нам потрібен у будинку великий зелений їжак? Прийшла Ната з якоюсь коробкою і сказала, що скоро Різдво і вона буде наряджати ялинку. Навіщо її наряджати? І чим? Чи може Ната хоче одягти на неї сукню? Цікаві ці люди! Я колись бачила по телевізору, як деякі господарі одягають своїх котиків та собак. Просто жах! Бідні тваринки! Добре, що Ната нас ніколи не наряджала. Нехай краще наряджає ялинку. Та замість сукні чи кофтинки вона почала виймати з коробки  яскраві іграшки: кульки, зірочки, янголятка, сніжинки і багато інших фігурок. Ната  вішала на гілочки прикраси і цукерки та розповідала нам, що їх не можна чіпати лапками. Не розумію, а для чого тоді їх туди вішати? Я спитала у Нати. Вона відповіла, що це така давня традиція на Різдво і Новий рік – прикрашати ялинку.

   Коли ялинку прикрасили, Василь приніс із кухні стіл і поставив поряд з ялинкою. Я була геть спантеличена і навіть почала хвилюватися. А коли я хвилююся, то ретельно вилизую своє хутро. Це мене заспокоює. Ната, мабуть помітила моє хвилювання, бо взяла мене на руки і сказала: « У Новому році поїдемо з тобою на виставку котиків». Цього ще не вистачало! Оце так заспокоїла! Від цих слів я розхвилювалася ще більше. Та Ната продовжувала розповідати: «Ти будеш там найвродливішою кішечкою і обов’язково отримаєш нагороду». Не знаю, що таке нагорода, мабуть, щось дуже смачне. Тож я не проти це отримати. Ці слова мене трішки втішили. Я припинила вилизуватися, а, натомість, уважно вивчала прикраси, що висіли на ялинці. До мене приєдналися Малюк і Муся. Скоро на ялинці з’явилися різнокольорові блискітки. Ната сказала, що це – «дощик». Дивно. Досі я вважала, що дощик – це вода, що падає з неба і від неї хутро стає зовсім мокрим. А цей дощик був сухий і навіть шелестів, якщо його зачепити лапкою, бо хоч Ната і заборонила нам чіпати ялинку, ми не могли втриматися від цього задоволення і терпляче чекали, доки вона вийде з кімнати.

    Нарешті Ната сказала: «Я піду готувати святковий стіл, а ви ні в якому разі не підходьте до ялинки!» Ми дружно закивали головами, та, насправді тільки й чекали, доки Ната піде. І ось цей щасливий момент настав! Ми підбігли до дерева. Діставали лапками прикраси, стягли на підлогу дощик. Муся, навіть з’їв цукерку, після чого йому стало недобре. Малюк підстрибував вище і вище, доки ялинка не впала. Ми злякалися і заховалися. Я за канапкою, Муся за шафкою, а Малюк заліз під стілець в надії, що його не помітять. В кімнату забіг Василь і почав голосно сваритися. Кричав, що вижене нас на вулицю і ми там будемо зустрічати Різдво! Я знала, що на вулиці зараз дуже холодно, тож знову почала хвилюватися. Та, на щастя, прийшла Ната і сказала, щоб Василь не сварився, бо ми – хороші котики і більше так не будемо. Василь підняв ялинку, а Ната принесла віника і підмела прикраси, які побилися. Більше ми до ялинки не підходили. Ната накрила стіл. Я здивовано запитала: «Чому так багато їжі?» «У Святвечір на столі має бути дванадцять пісних страв», – пояснила вона.  Василь спочатку дуже сердився через ялинку, та потім подобрішав і почав пригощати нас різними смаколиками. І ось усі наїлися. І Василь і Ната і я з Малюком. Здавалося, лише Муся їв би ще і ще, та йому вже не давали.

    День змінювався ніччю. Прийшов Новий рік. І знову був святковий стіл: смажена бараболя, запечене м’ясо, рибка, різноманітні салати і фрукти. Ми бігали біля столу і нявчали, бо  хотіли усе покуштувати. Та Ната сказала, що потрібно чекати до дванадцятої години, щоб зустріти Новий рік. Хто ж він такий цей Новий рік, що його потрібно зустрічати? Ми з Малюком сіли на канапку і терпляче чекали, а Муся весь час бігав до дверей, бо хотів першим зустріти поважного гостя.

    «Швидко всі загадуйте бажання!» – сказала Ната, тримаючи в руках келих шампанського. Яке ще бажання? Ната нічого не казала про бажання. Я так розхвилювалася, що забула все, що хотіла. На щастя, я згадала про виставку і тихо пронявчала; «Хочу отримати нагороду!» Я так і не зрозуміла, що це за дивне свято, що потрібно їсти уночі, але воно нам дуже сподобалося. З того часу я полюбила Новий рік і кожен день чекала, що у нас знову буде таке гарне смачне свято. А поважний гість до нас так і не прийшов, і на виставку котів ми  не з’їздили. Мабуть, Ната забула, або передумала. Одного разу я запитала її про це. Вона розповіла, що виставка відбудеться навесні. Що ж, доведеться чекати весни! І я її таки дочекалася…