Розділ дванадцятий. «Чупакабра» повертається

   День почався добре. Я, Муся, Хмаринка і Розбишака бавилися на подвір’ї. Малюк спав у затінку. Безхатько здалеку спостерігав за нами. Ми кликали його до себе, та він чомусь відмовлявся. Товстун ніяк не міг відійти від мисочки з їжею. Еббі десь відкопала величезну кістку, мабуть це була кістка мамонта, або динозавра. Вона гризла її з величезним задоволенням. Коли я запитала її, як можна їсти такий непотріб, вона відповіла, що це – неймовірно смачні ласощі. Ну то нехай гризе, якщо їй так смакує! Раптом Еббі прислухалася і почала голосно гавкати: «Наближається чужинець!» Ми розбіглися в різні боки. Я з Хмаринкою в дровницю, а Муся з Розбишакою  в повітку. Безхатько кудись втік, Малюк теж прибіг до нас. Лише Товстун продовжував спокійно їсти. До воріт хтось підійшов і почав кликати господарів. Ната вийшла з будинку і відчинила хвіртку. В двір зайшов незнайомець. В мене гарний слух, тож навіть сидячи в дровниці, під нескінченний гавкіт Еббі, я все одно чула їх розмову. Спочатку Ната привіталася, а потім сказала: «Ось одне цуценя, –  вона подала незнайомцю Товстуна, – зараз пошукаю інших, щоб ви могли вибрати». Доки чужинець розглядав Товстуна, Ната хотіла знайти Хмаринку та Розбишаку. Я наказала Хмаринці залізти подалі між дрова. «Чуча, ти не знаєш куди поділися інші цуценята?» – запитала мене Ната. Ні, я не знаю! Ната хотіла заглянути в дровницю, та ми з Малюком почали тертися об її ноги, заважаючи пройти. Вона взяла мене на руки і понесла в повітку. Я голосно пронявчала Мусі, щоб він допоміг Розбишаці заховатися. Муся так старався, що й сам заховався. «Дивно і тут їх немає. Де ж вони поділися?» Та раптом незнайомець сказав: «Не треба шукати інших. Я візьму цього». Що значить візьму цього? Ці слова мене насторожили. Я уважно розглядала чужинця. Він був високий, з густою бородою і волохатими руками. «Дякую. До побачення!» – сказав незнайомець, посадив Товстуна в корзинку і попрямував до хвіртки. Раптом мене осінила страшна здогадка.  «Чупакабра! Чупакабра! Чупакабра!» – голосно пронявчала я і стрибнула прямо на чужинця. Я вп’ялася кігтями в його спину і хотіла вкусити. На моє нявчання збіглися Малюк, Хмаринка, Муся і Розбишака. Малюк і Муся голосно нявчали. Еббі і Хмаринка щосили гавкали. Розбишака вхопив «чупакабру» за штанину і погрозливо гарчав. А десь з кущів почувся несамовитий крик безхатька. Від несподіванки незнайомець поставив кошик на землю. Я зістрибнула з його спини, а Розбишака відірвав шматок штанини. Зі словами «Та вони ж у вас скажені» «чупакабра» кинувся втікати. Ната дістала Товстуна  і хотіла віддати чужинцю кошика. Та доки вона нас заспокоювала, «чупакабра» зник. Від радощів ми обіймали Товстуна,  переможно нявкали і гавкали. Ната, мабуть, образилась на нас, бо довго ні з ким не розмовляла, а ввечері розповіла все Василю. Та, на мій великий подив, Василь не сварився, а навпаки – голосно реготав, а потім сказав: «Залишимо цих цуценят собі. Збудуємо великий вольєр і зробимо ще три будки.»  Малюк, який слухав їхню розмову, сказав: «Більше чупакабра не прийде». Звичайно не прийде, адже ми разом завдали їй такого чосу!