Розділ одинадцятий. Безхатько

   Одного дня я почула несамовитий нерозбірливий вереск. «Мабуть, це знову чупакабра», – подумала я і стрибнула на вікно, де вже сидів Малюк і Муся. Еббі, Хмаринка і Товстун  голосно гавкали і перебивали один одно. З їхнього гавкоту  я зрозуміла, що в двір заліз чужинець і Розбишака побіг його проганяти. Скоро ми почули виразне нявчання і переможний гавкіт Розбишаки. «Якийсь безхатько», – без емоцій констатував Малюк. Я вибігла на вулицю. Розбишака ледве не збив мене з ніг. «Ти бачила, якого прочухана я йому завдав!». Я не хотіла розчаровувати Розбишаку , тож сказала, що все бачила, хоча насправді нічого не бачила. «Це був…» – почала я. «Так, це був величезний кіт», – Розбишака говорив, як справжній господар двору. Він вихвалявся тим, що дуже швидкий і голосніше за всіх гавкає. Наступного дня несамовитий вереск повторився.  Розбишака вже збирався побігти за котом, як його зупинила Ната: «Зачекай, можливо цей котик голодний». Вона винесла мисочку з їжею. «Киць, киць, киць, киць, киць…» – покликала вона непроханого гостя. Той і справді виглядав, як безхатько – худий і наляканий. Ната хотіла взяти його на руки, але він кричав і виривався. «Він – дикий», – сказала Ната. Тобто, як це дикий? «Дикі коти живуть в природі», – продовжувала розповідати Ната. Як це в природі? А що вони їдять? «Їдять те, що вполюють». Досі я була переконана, що кіт – домашня тварина, навіть уявити собі не могла, що кіт може жити сам. Мені стало дуже шкода безхатька.