Розділ десятий. «Чупакабра»

   Та одного дня таки прийшла чупакабра . А було це так... Я прокинулася від того, що у дворі голосно гавкала собака. « І чого це Еббі не спиться?» – подумала я і повернулася на інший бік. Та Еббі не замовкала. Довелося вставати. Усі метушилися. Муся  намагався заспокоїти собаку, однак виходило погано. «Що відбувається?» – запитала я у Малюка. «Цієї ночі чупакабра забрала одне цуценя», – пояснив він. «Кого?». «Блека». Який жах! Я хотіла розпитати Нату, як це трапилося, та її чомусь не було вдома, а коли вона повернулася, то сказала, що дуже зайнята і не має часу на розмови. Наступного дня історія повторилася. Цього разу чупакабра забрала Сніжка і знову Ната нічого нам не пояснила. Тоді ми з Мусею вирішили прослідкувати за Натою, можливо, таким чином ми натрапимо на слід чупакабри. «Влаштуємо чергування»,– сказала я Мусі. «Яке ще чергування?» – не зрозумів він. «Доки один спить, інший сидить біля Нати – пояснила я, – як тільки вона прокинеться, одразу подай сигнал.» «Який сигнал?», – не второпав Муся. «Голосно нявчи! Який же ще сигнал ти можеш подати?!», – розсердившись, відповіла я. Іноді Муся буває таким нетямущим!

  Спала я погано. Увесь час прокидалася. Хвилювалася, щоб Муся не заснув під час свого чергування. Малюк не захотів нам допомагати. «Мені все одно, – сказав він, – навіть, якщо чупакабра забере їх усіх!». Я звинуватила його у безсердечності і відсутності співчуття, адже ми з цуценятами «однієї крові». Та Малюк лише презирливо вишкірився: «Ні про яку кров я нічого не знаю!»  і пішов спати в іншу кімнату. Добре хоч Муся виявився відповідальним та завзятим. «Спи, не хвилюйся, я сам почергую», – заспокоїв мене Муся і тричі лизнув моє вухо.

   Прокинулася я від дикого вереску. Спочатку не зрозуміла, що відбувається. Ната бігала по кімнатах за Мусею з котячою аптечкою. Нарешті вона його спіймала. Муся продовжував несамовито нявчати. Я тихенько підкралася і почула, як Ната сказала: «Не бійся, це – заспокійливе», після чого напоїла Мусю  пахучою рідиною. Муся вирвався і заховався під ліжко. Доки я намагалася витягти Мусю з-під діжка, Ната знову кудись зникла. «Навіщо ти так голосно верещав?» – докоряла я Мусі. «Ти ж сама сказала – подай сигнал», – виправдовувався він. «Але ж я не глуха! Міг тихіше нявкати!». «Навіщо тоді сказала: Голосно нявчи?». Я схопилася лапками за голову: хіба я могла подумати, що Муся сприйме усе буквально! Я покинула втішати Мусю і побігла до цуценят. Еббі скиглила на всю будку – зник Лис Микита.

   «Ну, годі вже з мене! Я знайду тебе, зла чупакабра, і заберу своїх друзів!», – грізно сказала я і посварилася на уявну потвору.  «А ти не боїшся, що вона тебе з’їсть ?» – глузливо запитав Малюк. «Я й сама можу її з’їсти!», – моє нявчання прозвучало дуже впевнено, та насправді я трішки боялася чупакабру, бо навіть не знала, що то за звір.

   Пізно увечері я пішла до будки Еббі. Собака вже спала. Зручно вмостилася біля цуценят і вирішила чекати невідомого страшного звіра. Ната довго ходила по подвір’ю і голосно кликала: «Чуча! Чуча! Чуча!» Коротун хотів прогавкати, що я в будці, та я попросила не видавати мене, бо маю  надважливу місію. «Що таке місія?», – не второпала Хмаринка. «Місія – це відповідальне завдання», – пояснила я. «А! Он воно що! І яка в тебе місія?», – продовжувала допитуватися Хмаринка. «Вистежити чупакабру і забрати наших друзів». «Це дуже гарна місія. Можна я допоможу тобі?», – приєднався до нашої розмови Розбишака. «Звичайно можна». «І я допоможу», –  додала Хмаринка. «А що потрібно робити?», – не зрозумів Товстун. «Спостерігати. А коли побачите, почуєте, чи нанюхаєте щось підозріле, одразу голосно гавкайте. Всі зрозуміли?» Цуценята закивали головами. Я згадала, як порадила Мусі подати сигнал, та я впевнена, що в цьому випадку буде дуже доречно голосно гавкати.

   Рано-вранці у будці з’явилися чиїсь руки. Мене обійняв такий жах, що я втратила голос, хотіла нявкнути, та мені не вдалося. В моїй уяві постала жахлива істота  – чорна, волохата, з червоними, як у вампірів, очима, великими зубами і довгими кігтями. Руки обмацували цуценят і раптом спинилися на мені: «А це ще хто?», – почула я розгублений голос Нати. Впевненим рухом вона витягла мене з будки. «Що ти тут робиш?» , – здивовано запитала Ната. «Це я маю тебе питати, що ти тут робиш?» Та Ната не відповіла і віднесла мене в будинок.

   Після сніданку я повернулася до Еббі. Вона голосно підвивала. «Хто сьогодні?», – співчутливо запитала я. «Коротун», ­– відповіла Еббі і знову заплакала. Я була у відчаї. Як мені вистежити чупакабру? «Чому ви не гавкали?», –  докоряла я Хмаринці. «Але ми не бачили і не чули ніякого стороннього запаху, – виправдовувалася вона, – крім Нати нікого не було». Колись Ната сказала, що нюх собак в десять тисяч разів сильніший за людський. Отже, Хмаринка не може помилятися.  Що ж тоді виходить: Ната справді якимось чином зв’язана з чупакаброю? Хіба таке можливо? Ні! Це якась нісенітниця! «Потрібно змінити тактику», – повчальним тоном сказав Малюк. «Яку тактику? Ти ж казав, що тобі байдуже і зовсім не шкода цуценят!» «А мені і справді байдуже до цуценят, мені тебе шкода», – Малюк співчутливо лизнув мені лапку. «То яку тактику ти вигадав?» «Нехай цуценята вдадуть із себе хворих». «Навіщо? Думаєш чупакабра не їсть хворих цуценят?»  «Ця чупакабра не їсть». Здається, Малюк знає щось, чого не знаємо ми. Але це і не дивно, він же набагато старший за нас, у нього великий життєвий досвід! От тільки чому він нам не говорить про те, що знає? Та все ж я сказала цуценятам вдати хворих. Вони не розуміли, як це «вдати хворих». Я згадала, як колись у мене не було апетиту, і Ната повезла мене до ветеринара, бо вирішила, що я хвора. Отож я порадила цуценятам: «Нічого не їжте!» Найважче було Товстуну, він  терпів з усіх сил, щоб не з’їсти бодай маленький шматочок.