Розділ дев’ятий. Цуценята

   Нарешті з'явилися вони. Маленькі, кумедні, безпорадні і сліпі. Еббі весь час їх вилизувала. Я намагалася порахувати скільки тепер у нас собак. Та Еббі нікого до них не допускала, навіть Нату. Еббі гарчала і обіцяла покусати будь-кого, хто наблизиться до її діточок. «Вона їх захищає», – пояснила нам Ната. Від кого захищає? Адже їх ніхто не ображає! Нас розпирало від цікавості. У Мусі навіть апетит пропав, так йому хотілося роздивитися цуценят, та, нажаль, вони весь час лише спали і їли. І ось я почула, як Ната сказала Василю: «Їх семеро». Нічого собі! Семеро! І де ж вони тепер житимуть? Невже в одній будці з Еббі? Та, здається, це нікого не хвилювало. Цуценята росли і набиралися сил, а через  деякий час вже гарно бачили, бігали рядочком за Еббі і безперервно скавуліли. Вони чомусь були зовсім не схожі один на одного: худенькі, товстенькі, великі, маленькі, руді, чорненькі, а одне, навіть біле з чорними цяточками. Дивно, як у одної собаки з’явилися різні цуценята. Та Еббі було байдуже. Ми стали найліпшими друзями.  Гралися  у «хованки» і в «квача». Кожному цуценяті я дала особливе ім’я. Найбільшого, схожого на м’ячик, назвала Товстун, а чорного – Блек. Не знаю, що означає це слово, але у фільмі, який ми дивилися з Натою, якась жінка так називала свого чорного кота. Білий став Сніжок, а рудий – Лис Микита. Мабуть, ви вже здогадалися, що я дуже люблю «мультики». Білого з чорними цяточками я назвала Хмаринка, бо це виявилася дівчинка. Ще одному дала ім’я Розбишака, бо він постійно до усіх задирався.  А найменший, з куцими лапками, став Коротун. Я була їм за няньку, але Еббі це не подобалося, та не всі цуценята її слухалися, а точніше, її взагалі ніхто не слухався. Вона сварилася і розповідала про “чупакабру”, що начебто приходить уночі і краде неслухняних цуценят. Але, я думаю, що ніякої чупакабри не існує, бо колись мене так жартома називала Ната. Тому ми з малечею бігали і верещали на весь двір. Товстун доганяв Сніжка, Лис Микита ловив за хвіст Коротуна, Розбишака бився з Блеком, і тільки Хмаринка поводила себе, як справжня леді. Вона потоваришувала з Мусею і водила його до мисочки з собачою їжею, бо він розповідав їй, що його в цьому будинку погано годують. От же ж брехун!

   Малюк дивився на нас з вікна і страшенно ревнував. Він взагалі не любить собак, а тепер цілими днями ми бавилися з цуценятами, а Малюк відчував себе зрадженим. Я звала його до нас, та він чомусь не йшов. Іноді мені здається, що Малюк насправді боїться собак. Він розповів нам з Мусею страшну історію, як його колись давно покусала велика зла собака. Раніше я теж вважала собак дурними і злими, але наші маленькі цуценята – розумні і добрі.

     Одного разу Муся прибіг з вулиці дуже схвильований: «Товстун потрапив у біду! Допоможи!» Я кинула пити молоко і поквапилася за Мусею. Цуценя застрягло головою в паркані. Воно жалібно скавуліло і безуспішно намагалося звільнитися. Дивно, як Товстун взагалі туди потрапив? Я схопила його зубами за хвостик і почала тягти до себе, та це не допомагало, тоді Муся перестрибнув через паркан і став щосили штовхати Товстуна . Але голова цуценяти міцно трималася в паркані. На щастя, нас побачила Ната. Вона відхилила дошку і зі словами «Треба менше їсти!» звільнила Товстуна.