Розділ перший. Ветеринар

   Це був звичайний день. Ніщо не передбачало... поїздки до ветеринара. Ми з Натою встали дуже рано. Вона покупала мене і розчесала. А потім посадила в кошика  і кудись понесла. Спочатку я дуже зраділа, бо, сиділа  на розкішній ковдрі і почувала себе принцесою. Ми вийшли за ворота і я з цікавістю розглядала все навколо. Але чимдалі ми відходили від будинку, тим більше мені хотілося повернутися додому. Від страху я почала хвилюватися, і сказала про це Наті. Та вона чомусь не зважала на моє бурмотіння. Дорогою я згадувала свої погані вчинки, адже подумала, що Ната хоче відвести мене в притулок. Та коли ми сіли в автобус, я зрозуміла, що все набагато гірше. Ната почала розповідати мені про ветеринарів.

  – Ветеринарія, –  говорила вона, –  походить від латинської назви «ветерінаріус» – той, що лікує тварин. Але сучасні ветеринарні спеціалісти не тільки лікують тварин, а й проводять профілактичні заходи, які запобігають розповсюдженню зооантропонозів  (хвороб, спільних для тварин і людей), здійснюють дослідження, розробляють продукти харчування. Ветеринарія з'явилася з давніх-давен. Ця професія високо  цінувалася, а ветеринари порівнювалися з жерцями. 

   «Отже, Ната хоче віддати мене якомусь жерцю!», –  з жахом подумала я. І моя уява почала малювати страшні сцени жертвоприношення, які я бачила по телевізору. Я уявляла, як жрець «ветерінаріус» з'їдає моє серце. Бррр...  Всю дорогу я знаходилася під гнітом цих жахливих сцен, а коли Ната витягла мене з кошика, я побачила «жерця», а точніше «жрицю», вродливу дівчину з «муркотливим» голосом, як у кішки, і зовсім не схожу на тих, що показують по телевізору. Вона забрала мене у Нати і посадила у клітку.  Люди приносили різних тварин, в основному котів та собак, була навіть одна мавпочка. Дівчина щось чаклувала над ними і живими повертала господарям. Вона не їла їх серце! «Мабуть, це біла жриця», – з надією подумала я. І ось дійшла черга до мене. «Жриця» витягла мене з клітки. Я відчула щось схоже на укус великої блохи. «Ой! Боляче!»,– крикнула я ображено. «Це дуже важливе профілактичне щеплення, – відповіла дівчина, – щоб ти не хворіла». «Хворіти я не хочу», – подумала я, тому пробачила їй таку жахливу поведінку. Але на Нату я образилася, тож весь зворотній шлях мовчала,ховаючись під ковдру. Наступного дня я почувала себе зовсім чудово, через це зробила висновок, що «жриця» і справді біла.

   Та на цьому пригоди з білою «жрицею» не закінчилися. Через деякий час у мене розболілися вуха. Василь дуже хвилювався і сказав Наті, що мене потрібно відвезти до ветеринара. Я обімліла: «Знову?» Так, знову! На мене чекав кошик і автобус. І знову та сама вродлива дівчина. Цього разу вона довго смикала мене за вуха, м’яла їх і розповідала, яка я не охайна,бо розвела вушних кліщів. Але ж я нічого не розводила! Може їх розвела Ната, або Василь? А «жриця» сварила мене. Я намагалася виправдатися, та мене ніхто не слухав. Навіть не знаю, де Ната взяла тих кліщів і навіщо вона їх розводила?» Досі я думала, що вона розводить лише квіти. До речі, про квіти…