Повний текст

«Нову техніку обов’язково треба освятити!» – переконував я свого товариша-рибалку Антона Дворського, коли той придбав собі моторного човна на причепі. Проте Антон, як і усі колишні чиновники – комуністи-атеїсти, лише відмахнувся, мовляв то все дурня, марновірство для бабусь та дебілів, а релігія – то опіум для народу.

У найближчі вихідні ми з друзями поїхали на рибалку, на старе перевірене місце – село Окунінів на Дніпрі. Туди з Чернігова – руку простягнути. Погода була ясна, тиха, тож «обмивати» новий човен почали ще в дорозі. Хлопці безбожно пили, палили і кидали недопалки у вікна. Я, аби ще більше розважити друзів, читав їм останні шпальти «Газети по-українськи». Особливий регіт викликала у друзів новина про те, що у вінницькому музеї-туалеті живуть привиди. Дізнавшись про це, кожен із нас, рибалок, намагався покпити з організаторів цієї дурні, що мала на меті заохотити клієнтів відвідувати магазин-кав’ярню, при якій і працював музей. Та найбільшим дотепом виявилась інформація, що, виявляється, «Лайна, як в Україні, немає ніде у світі». Тут вже кожен із нас виявив власний нереалізований хист фермера і пропонував свої пропозиції, як покращити врожайність зернових культур в державі рахунком людської органіки.

І коли Антон (єдиний серед нас тверезий, бо був за кермом) сказав: «Погляньте, що там позаду курить», ми зробили те вкрай неохоче. Я саме дочитував друзям вголос шпальту з «Газети по-українськи», де йшлося про те, як у Рівному на людях художник малював портрет з голої натурниці. Проте розвинути далі цю тему ми не встигли. Позаду вже здіймалася хмара диму: як виявилося, один із недопалків потрапив у човен і тихенько запалив снасті, потім полум’я благополучно переповзло на решту речей. Тож коли ми зупинились і прожогом вискочили із джипу, у човні вже активно палала каністра з бензином.

Ми заходилися оперативно відчіплювати причеп, поки полум’я не перекинулося на авто. В той час як Антон тремтячими руками набирав по мобільному номер виклику пожежних. На щастя, нам вдалося відчепити причеп, тож машина не зазнала жодних ушкоджень.

А незабаром за нашим викликом приїхала пожежна команда із найближчого села, проте їй залишалось лише загасити передню частину човна – усе що залишилось від нового придбання нашого товариша-рибалки.

Потім, оцінивши наші статки, пожежні почали вимагати компенсувати їм витрати за виклик. Мовляв, ми грошовиті, то маємо зглянутися і оплатити витрати, зокрема на бензин. Ми категорично були проти цього, бо уважали, що за свою роботу вогнеборці отримують зарплату. Проте хлопці виявилися чоловіками настирливими і впертими, і таки переконали Антона зробити доброчинний внесок.

Дивлячись на їхній старий побілілий від часу «ГАЗ-51», Антон запропонував забрати човен, мовляв здасте алюміній у металобрухт і отримаєте кошти. Роздумували пожежні не довго: і то було справжнє кіно, коли пожежна машина з гуркотом потягла асфальтом на тросі половину човна. А ми потягли Рябка назад – про риболовлю на сьогодні можна було забути. Добре, хоч самі залишися живими й неушкодженими.

Вже за тиждень сталася приємна подія: Антон купив новий човен. Проте знову проігнорував обряд освячення, хоч я і наполягав таки його здійснити.

Кажуть, що не можна двічі увійти в річку й омитися однією водою. Або що два снаряди ніколи в одну воронку не влучають. У нашому випадку сталося навпаки. Снаряди таки влучили в одну вирву. І майже на тому самому місці.

Коли ми виїхали на рибалку, то знову почали пити і обмивати нову покупку. Навчені гірким досвідом, цього разу ніхто не палив, і бички у вікно не кидав. Я прихопив із собою нове число «Газети по-українськи» і почав читати друзям останні веселі новини. Особливо усіх розважила новина про те, що, виявляється, по Інтернету можна замовити доставку нечистот конкурентам. І ми негайно ж почали згадувати наших образників, усіх тих, кому можна було б відправити це чудове замовлення. Згадували усіх – начальників та сусідів, кумів та сватів, міністрів і депутатів. Напевно, дійшла б черга і до гаранта Конституції, та тут трапилось лихо: зненацька причеп із човном відірвався, виїхав на зустрічну смугу і на повну силу влупив у рейсовий пасажирський автобус, що саме їхав до Чернігова.

На щастя ніхто з пасажирів автобуса не постраждав, проте за його ремонт Антону таки довелося викласти п’ятсот «уєв». І лише після цього він рішуче сказав: «Годі бавитися з долею! Їдьмо до панотця!»