Між полум’ям і тишею

Дим ще клубився над попелищем, але полум’я вже зникло, ніби його ніколи й не було. Лише чорний слід на землі та запах гару нагадували про силу, що щойно вирвалася назовні.Ніч знову стала тихою, і навіть сніг падав м’якше, немов сам світ полегшено зітхнув. Сакі стояв нерухомо, не сміючи навіть вдихнути глибше.Його руки опустилися, і зелене сяйво в очах згасло. Він виглядав порожнім, майже прозорим через що складалося таке що наче полум’я забрало з нього душу.Аврора обережно піднялася, допомагаючи Каїрі тримати Майкла. Вони перенесли його трохи далі від обвугленої землі, де ще парувало каміння. Крики змінилися тихими словами підтримки, приглушеними схлипами.

- Він живий, 

нарешті прошепотіла Каїра, стискаючи обпечену руку Майкла так міцно, що її пальці побіліли.Туман Аріадни повільно розсіювався, ніби й сама вона не хотіла залишати жодного спогаду про те, що сталося. Вона стояла рівно, мов статуя, але її холодний і гострий погляд залишався прикутий до Сакі. Місто тим часом теж затихало. Люди, що вибігли з домівок, поверталися назад, перешіптуючись, з острахом оглядаючись на світле небо, яке знову темнішало. Гул тривоги поступово стирався, зникало відчуття катастрофи, залишаючи тільки страх у пам’яті про срібловолосого юнака.Згорблений, Сакі упав на коліна. Він більше не кричав і не виправдовувався. Просто сидів серед попелу, схиливши голову. Вогонь згас. Каїра підняла на нього погляд. Її обличчя було змучене й у сльозах, але тепер у ньому не було страху. Лише турбота й біль за всіх одразу. Вона хотіла щось сказати, але замість слів лише тихо промовила

- Сакі...

І в цьому одному імені було все: біль, надія та мовчазне прохання триматися.Майкла внесли в місто майже бігом. Натовп, що висипав на вулиці, розступався перед ними з глухим гомоном — сумішшю жаху та цікавості. Світло від магічної пожежі ще тремтіло в очах людей, коли непритомного хлопця занесли до лікарняного крила. Каїра та Аврора йшли слідом, їхні обличчя були сірими від кіптяви.Щойно двері за ношами зачинилися, Аврора зупинилася, важко спираючись на холодну стіну коридору. Вона подивилася на Каїру, чекаючи, що та скаже далі.

​— Я посиджу з ним зараз,

 Швидко промовила Каїра, поправляючи розпатлане волосся замурзаною рукою.

 — Буду тут до вечора, можливо, трохи довше. Мені все одно треба дочекатися, поки лікарі скажуть щось конкретне.

​Вона на мить замовкла, відводячи погляд у бік вікна, за яким лютувала завірюха.

​— Потім... мені треба зайти до однієї особи. А вже на ніч, Авроро, підміниш мене ти.

​Аврора лише мовчки кивнула, розуміючи без слів, до кого саме збирається зайти подруга. Ця коротка домовленість стала їхньою першою опорою в хаосі цієї ночі.Сакі входив у місто пізніше, один. Він ішов тими ж вулицями, але для нього вони здавалися чужими. Люди, що ще хвилину тому голосно обговорювали пожежу, раптово замовкали, коли він проходив повз. Вони притискалися до стін, ховали дітей за спини, а їхні погляди пекли в спину сильніше за вогонь. Кожен його крок відгукувався в порожнечі бруківки, і це мовчазне відчуження було гіршим за будь-які прокльони. Місто відштовхувало його, як тіло відштовхує ск

він нарешті дістався своєї домівки на околиці. Сакі упав на коліна прямо на сходах. Він більше не кричав. Просто сидів серед темряви, схиливши голову. Він відчував, як у повітрі застигають слова городян: «Він ледве не спалив Майкла...», «А якщо наступного разу він не зупиниться?». Його майбутнє в Академії, посада викладача, надія на спокій — усе це перетворилося на попіл.

"Він ледве не спалив Майкла"

"Йому ж хотіли довірити учнів..."

"А якщо наступного разу він не зупиниться?"

Ці слова не кричали вголос, але вони вчепилися в атмосферу міста, як колючки. Сакі відчував, що вони летять у його спину, навіть коли на нього не дивилися. До цього дня лишався буквально тиждень до того, як його офіційно мали повернути на посаду викладача контролю магії. Декан уже готував заяву, хтось із колег навіть обіцяв допомогти йому з новою програмою. Тепер же все зависло. Сакі відчував: рішення переглянуть.Він сидів на сходах біля своєї домівки на окраїни міста, дивився, як світло ліхтарів розчиняється у завірюсі, і відчував, що місто знову відвертається. Сакі важко піднявся. Долоня ковзнула по холодному поручню, ніби шукаючи опори там, де її давно не було. Він затримався на мить, перевів подих і поглянув на темний дерев’яний отвір перед собою. Дім мовчав. Стиснувши зуби, він відчинив двері й переступив поріг.У кімнаті було холодно, але Сакі не мав сил навіть розпалити камін. Він скинув лише взуття і, не роздягаючись, важко впав на ліжко. Свідомість почала плутатися майже миттєво, затягуючи його у в'язке, тривожне марево. Сон прийшов не як відпочинок, а як продовження його кари.

У двері постукали. Сакі вже знав, хто там. Двоє магів у темних плащах, один із них - його колишній викладач.

- Сакі… Твоє повернення на посаду відкладено,

сказав старший сухим голосом.Зеленоокий юнак стиснув кулаки, дивлячись у підлогу.

- Чому просто не сказати «зірвано»? 

прошепотів він.

-Тобі потрібна практика контролю, 

відповів маг, 

-ми мусимо переконатися, що такого більше не повториться.

Відповіді більше не було. Тільки тихий стукіт снігу за вікном, нагадування про те, що місто мовчки судить.
Маги пішли. Двері зачинилися, і Сакі залишився на самоті, з гірким відчуттям втрати. «Відкладено», крутилося в голові парубка. Слово холодне й витончене, як порожнеча, що залишилася між надією і відчаєм.

Сакі залишився на самоті у порожній кімнаті, обвішаної тінями та холодом. Слова магів залишилися висіти в повітрі, мов запах гару після пожежі, але тепер їх уже не було чути в лишень мертва але така спокійна тиша.Серце калатало в грудях, а розум намагався осмислити втрату, що сталася. Він відчував порожнечу, як після довгої бурі, коли світ навколо затихає, а залишаєшся один на один зі своїм гірким відчуттям безсилля.Свідомість Сакі повернулася ривком, вириваючи його з в’язкого, тривожного марева. Серце ще стукотіло в горлі, а тіло здавалося чужим, налитим свинцевою втомою. Він розплющив очі й побачив порожню кімнату, залиту холодним, байдужим місячним світлом. Жодних магів у темних плащах, жодних вироків, вимовлених сухим голосом. Тільки тиша, мертва й спокійна, що мовчки судила його.​Він не ворушився, боявся, що будь-який рух знову розбудить у грудях той пекучий зелений вогонь. Але раптом під вікном почувся хрускіт снігу. Хтось наближався до його будинку. Сакі напружився, вдивляючись у завірюху за склом, і впізнав її миттєво — по впевненій, трохи важкій ході.​Він спустився вниз і відчинив двері ще до того, як вона постукала. Морозне повітря вдарило в обличчя, приносячи запах зими та ледь вловимий аромат лікарняних антисептиків. Каїра стояла на порозі, ховаючи підборіддя у шарф. Вона щойно прийшла від Майкла, але в її очах не було ні звинувачення, ні того жаху, що застиг на попелищі.