Руїни Минулого

Сакі йшов довго, крізь холод і туман, поки за першим промінням ранку не вийшов до місця, яке колись називав домом. Він зупинився, не вірячи власним очам. Там, де мала стояти хата його сім’ї, тепер лежали тільки руїни.Обвуглені балки, що колись тримали двері, тепер стирчали, мов зламані кістки. Камінці фундаменту чорніли від вогню, що з’їв усе: дах, меблі, навіть найдрібніші сліди життя. Вітер гуляв серед попелу, зриваючи легкі клапті сажі в повітря.Хлопець завмер. Дихання застрягло в грудях. У голові глухо відлунювало лише одне:

- Нічого не лишилося…

Він зробив крок уперед, і попіл під ногами хрустів, як сухе скло. Йому здалося, що навіть пам'ять про дім осипається разом із попелом.Усе, що було його минулим, тепер перетворилося на чорну порожнечу.Зеленоокий парубок сидів, стискаючи кулаки так сильно, що нігті врізалися в шкіру. В голові билося лише одне - біль. Такий гострий, що здавалося, ніби світ тріскає на шматки. Йому не вистачало повітря, груди пекло, а очі різало від сліз, які він уже не міг стримати.

-Через що.. Чому..за які такі мої вчинки доля так з мене знущається!

вирвалось у нього хрипом, майже криком.І в ту ж мить зсередини його наче прорвало. Усі ті почуття - злість, безпорадність, розпач, ненависть до себе і до світу - сплелися в єдиний вузол, який розірвався.Зелене полум’я вирвалось із його тіла, облизуючи все навколо, немов голодний звір. Повітря задрижало, земля під ногами почала тріскати, наче не витримувала цієї сили. Він навіть не намагався контролювати її - не міг. Його руки тряслися, а вогонь тільки ріс, розгортаючись у шалене, нестримне море.Він закричав. Це не був звичайний крик - це був злам. У ньому була уся його душа, роздерта на шматки. Його голос зливався з ревом полум’я, що здіймалося вище й вище, немов хотіло спалити самі небеса.Очі Сакі світилися тим самим диким вогнем, і він відчував, як його тіло більше не слухається. Біль не стихав - він тільки наростав, розриваючи його зсередини. І саме ця мука підживлювала полум’я, робила його сильнішим, смертельнішим, некерованим.Здавалося, що світ у ту мить зупинився, і залишилися лише він і його ненависть, він і його вогонь, який вже не належав йому. Коли нічне небо розітнуло сліпуче зелене сяйво, над дахами прокотився переляканий гул. Люди виходили на вулиці, показуючи пальцями на полум’я, що здіймалося над кварталами, наче велетенський маяк біди.Місто тремтіло - кожен знав, що це може означати лише одне: Сакі втратив контроль.Майкл, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки, різко розвернувся до Аврори й Каїри.

-Ми не можемо чекати. Якщо він там сам — він загине. Або… знищить усе довкола

Аврора кивнула, її очі горіли рішучістю. Каїра, хоча й тремтіла від жаху, вже робила крок уперед.І троє, не озираючись, кинулися крізь розгублене й налякане місто назустріч стовпу зеленого вогню, який пульсував, мов серце чудовиська.

- Сакі! 

Крикнув Майкл, прикриваючи обличчя рукою від пекучого жару. Його голос зривався, слова тремтіли в повітрі, мов крихкі уламки скла, що ніяк не могли пробитися крізь ревіння полум’я. 

- Зупинись! Ти не сам! 

Але звук його відчайдушного крику розчинявся, тонув у гучному гуркоті стихії.Полум’я рвалося з тіла Сакі так, ніби саме серце його перетворилося на палаючу кузню, що викидає іскри й вогонь без контролю. Зелені язики з хижою цікавістю облизували кам’яні стіни, злизували фарбу з дощок, обпікали землю, залишаючи чорні плями, схожі на сліди когось невидимого звіра. Повітря тремтіло, мов натягнута струна, що от-от урветься.Аврора простягнула руку, тонкі пальці тремтіли, але варто було лише зеленому спалаху торкнутися краю її плаща, як тканина засмерділа паленим і дівчину відкинуло назад. Вона зі стогоном вдарилася об камінь і тільки чудом встигла піднятися на ноги, стискаючи груди. Її очі, сповнені жаху, не могли відірватися від Сакі, який вже майже не виглядав людиною.Каїра прибігла слідом. Її кроки були різкими, серце калатало в грудях так голосно, що вона чула його навіть крізь гуркіт стихії. Вона зупинилася за кілька кроків від ревучого полум’я, але не посміла ступити далі. Її пальці стискали край сорочки, так ніби тканина могла втримати її від безумства. Очі світилися тривогою, відображаючи іскри, і вона чітко розуміла: будь-який необережний рух - і вони всі загинуть.Нічне небо над Argentum Lumen освітилося неприродним сяйвом. Зелене полум’я здіймалося так високо, що навіть у найдальших кварталах мешканці бачили жахливий знак. Люди висовувалися з вікон, вибігали на балкони, кричали й вказували пальцями на світловий вир. Хтось хрестився, хтось кидався зачиняти двері, а хтось, навпаки, біг до площі, намагаючись зрозуміти, що відбувається.У таверні біля північної брами чоловік з глиняним кухлем застиг, не довівши напій до вуст.

- Це ж він…

прошепотів він, і в голосі його не було ані гніву, ані страху, лише важке визнання. 

- Хлопець із зеленим вогнем… він знову…

У будинку на околиці стара жінка молилася пошепки, стискаючи в руках оберіг. Вона пам’ятала ті часи, коли подібне сяйво вже виривалося в небо - і тоді теж загинули люди. Для когось це було прокляття, для когось - знак, що доля міста хитка.А для самого Сакі цей спалах був наче розірваний сон. У зеленому світлі перед його очима раптом виникали картини з минулого. Йому здавалося, що він бачить себе малим - у сирітському домі, де він сидів сам у кутку, не наважуючись доторкнутися до інших дітей. Вогонь тоді з’явився вперше: маленьке, крихітне зелене полум’я, яке він не встиг сховати. Погляди тих, хто його оточував, врізалися глибше за будь-який ніж: страх, відраза, шепіт про чудовисько. , голові срібловолосого парубка впліталися чужі слова з дитинства - суворі, чужі. 

«Ти небезпечний. Ти не маєш права бути серед людей. Ти прокляття, яке саме місто мусить стерпіти»