Примарний шлях

Майкл вийшов з гущавини, вдихаючи свіже нічне повітря, і нарешті впізнав місце, з якого почав свій шалений біг у глиб лісу. Місяць виглядав інакше - наче спокійніше сяяв після бурі в його серці.Він був певен, що повернеться сам. Та між туманними стовбурами, біля поваленого дерева, стояла Аврора. Вона не пішла.

-Ти...Чекала весь час на цьому місці?

-А ти думав, я залишу тебе одного після того, що побачила?

Усміхнулась ледь помітно, проте в її словах було більше сили, ніж у будь-яких запевненнях.Майкл відчув, як важкість, що давила на груди, трохи розтанула. Він сів на камінь неподалік, дозволивши собі вперше заніч видихнути вільно.Вітер пройшовся крізь крони дерев, розкидавши сніжинки, що падали згори. Місто здавалося далеким і чужим, та в цьому нічному лісі вже не було відчуття самотності.Аврора кілька секунд вдивлялася у втомлене обличчя каштановолосого, в його замислений погляд. Ліс навколо наче завмер, тільки вітер ворушив верхівки сосен. Вона глибоко вдихнула, ніби набираючись сміливості, і промовила:

 - Майкл....Що ти бачив там, у глибині і чи когось зустрів?

Її питання зависло у холодному повітрі, майже відчутно торкнувшись його.Аврора дивилася на нього довше, ніж зазвичай. Тіні від гілля ковзали по її обличчю, і в очах світилася цікавість, змішана з легким сумом.

-Ти ж не просто так затримався там, у лісі.

Хлопець завмер. Він не очікував, що вона так прямо поставить запитання. Погляд зрадницьки тікав убік, у темряву між деревами.Аврора нахилила голову, в її голосі з’явилася наполегливість

 - Я ж бачу по тобі що ти щось приховуєш.Говори давай 

Хлопець відчув, як серце б’ється швидше. Йому здалося, що вона торкається його душі.

 - Там була дівчина.Примарна, ніби зроблена з туману. Вона знала моє ім’я, хоча я нічого їй не казав.

Очі Аврори ледь розширилися. Вона схилилася ближче, майже несвідомо.

 - І що вона хотіла? 

 - Не знаю. Вона не просила нічого… тільки дивилася так, ніби чекала. А я… я відчув, що між нами є щось. Невидиме.

Майкл усміхнувся, відчуваючи, що їй тут справді легше дихати. Але в наступну мить він уловив знайомий крок - легкий, майже нечутний, і водночас впізнаваний. Сакі йшов стежкою, що губилася між засніженими соснами. Ліс навколо був тихим, лише під ногами час від часу хрустів лід, ніби відлуння його власних думок. Він давно відчував, що не може просто сидіти вдома й дивитися, як життя міста плине повз нього. Коли попереду замаячили два силуети, хлопець зупинився. Майкл сперся об стовбур дерева, зосереджено щось пояснював дівчині в сріблястому плащі. Сакі йшов стежкою, що губилася між засніженими соснами. Ліс навколо був тихим, лише під ногами час від часу хрустів лід, ніби відлуння його власних думок.Він давно відчував, що не може просто сидіти вдома й дивитися, як життя міста плине повз нього. Коли попереду замаячили два силуети, хлопець зупинився.Майкл сперся об стовбур дерева, зосереджено щось пояснював дівчині в сріблястому плащі. Аврора слухала, нахиливши голову, і її погляд був далекий, ніби вона дивилася крізь нього у глибину туману, що ще не зійшов із галявини.З-за засніжених ялин вийшов зеленоокий хлопак, білі пасма якого вибивалися з-під капюшона, а на шиї тьмяно відсвічував кулон. Він трохи ніяково кивнув.

-Ви теж тут?

-Ми якраз прогулювались,але добре що ти прийшов.Є чудова новина для тебе.

-яка ж це?

-Ти отримав повне право повернутися до своєї роботи.Я заходив в Академічну вежу,щоб запитатина рахунок твоєї роботи. Кажуть, твої відповіді, які ти надав, їх цілком влаштовують.Ти би бачив як його читали, уважніше, ніж ти можеш уявити.

Очі Сакі спалахнули недовірою й надією водночас.

-І що вони сказали?

-Сказали, що давно не бачили настільки чесних відповідей, Ти не просто згадав свої помилки. Ти показав, що вмієш з ними жити. І це варте більше, ніж будь-які звіти про безпеку.

-Ти потрібен цьому місту більше, ніж думаєш.

майже пошепки сказала Аврора.Зеленоокий парубок почувши такі слова нахилив голову, приховуючи усмішку. Він не звик дозволяти собі віру, але зараз навіть холодний ліс здавався теплішим. Він піднявся, вдячно глянув на обох і сказав майже урочисто.

-Я радий, що ви поруч. Але цю ніч я мушу провести сам. Є місце, яке кличе мене. Тому поки що залишу вас із вашими думками. У кожного з нас зараз свій шлях.

Його постать розчинилася між темними ялинами, залишивши по собі відчуття полегшення й передчуття змін. Майкл і Аврора ще довго стояли поруч у тиші.Пройшло ще декілька хвилин і вони рушили глибше поміж дерев, і ліс уже не здавався чужим.Йдучи  все глибше в лісом,Майкл і Аврора врешті вийшли на стежку, що вела до міста. Вони йшли поруч, а засніжені дерева розступалися, ніби відкриваючи їм шлях.

-Знаєш...я ніколи не думав, що побачу його таким. Спокійним. Здавалося, він вічно носитиме тягар на собі.

Аврора кивнула, її подих утворював маленькі хмарки в холодному повітрі.

-Він усвідомив, що іноді, щоб йти вперед, потрібно відпустити минуле, але не забувати про нього. Ця ніч - його перший крок.

-Сподіваюся, що так і також маю надію що Вежа справді дасть йому другий шанс. Він цього заслуговує.

Місто зустріло їх теплим світлом ліхтарів і тихим гулом життя. Вони йшли, а над ними, у темному небі, знову з'явилися зорі, такі ж яскраві, як надія, що наповнила їхні серця.