Колискова у тумані

Сніг сипався густо, накриваючи місто білою ковдрою. Майкл вийшов із таверни, розігрітий алкоголем і трохи розхристаний. Повітря пахло зимовою свіжістю, і цей запах раптом пронизав його тіло сильніше, ніж будь-який крижаний вітер.Він ішов вузькими вулицями, коли попереду, біля тьмяного ліхтаря, побачив знайому постать. Він упізнав її не одразу. Спершу погляд зачепився за теплий відблиск світла на снігу, а потім тіні поступилися, і вона постала перед ним.Аврора була невисокою, але рухалася так, ніби вміла ховати силу в кожному кроці. Її темне волосся, легше на кінцях, спадало хвилями на плечі, вбираючи світло ліхтаря так, що здавалося - воно тремтить від подиху вітру. Кілька пасм вибилися з-під капюшона, танцюючи в морозному повітрі. Її великі бурштинові очі з теплими вкрапленнями виглядали живими й трохи грайливими, але в глибині крили пильну уважність, наче вона завжди зважувала, кому довіряти. Вбрання було простим, але явно зручним для мандрів: темний плащ з хутряною підкладкою, під яким виднілися теплий светр і вузькі штани, заправлені в добротні чоботи.

-Аврора? 

Прошепотів він 

-І тобі привіт.Давненько ми не бачились під покровом ночі.

Її голос був дзвінким, тому зараз вона говорила трохи тихіше, ніж зазвичай.Після короткої, але вкрай ніякової паузи вони почали розмову і рушили в глиб міста. Вулиці ставали тихішими, і невдовзі міські стіни залишилися позаду. Ліс зустрів їх темрявою й холодним вітром, а над верхівками дерев висів блідий і величний повний місяць. Майкл відчув, як у грудях наростає дивне, знайоме напруження. Пульс у скронях, глухий дзвін у вухах і тепло, що почало розтікатися по тілу зсередини.

-Майкл? Щось не так? Чому зупинився?

Аврора зупинилася навпроти нього, вдивляючись у бурштинові очі каштановолосого, наче відчувала, що з ним відбувається щось дивне. Але через сидр, який він випив раніше, зрозуміти, що саме, було важче, ніж зазвичай.Він хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Руки тремтіли, м'язи судомило, кістки болісно розширювалися. Відлуння в голові перетворилося на рик, і в наступну мить його пальці видовжилися в кігті, спина зігнулася, а одяг затріщав на швах. Хрускіт кісток і гарячий подих перетворення наповнили ніч. Кілька секунд - і на місці людини стояв великий чорний вовк із золотими очима, що світилися в темряві.Аврора спершу стояла, злегка примруживши очі, намагаючись розгледіти щось у темряві. Та коли повітря навколо Майкла наче стиснулося, а його постава змінилася, вона зробила крок назад. Її пальці мимоволі стиснули край плаща, а зіниці розширилися - подих перехопило. Шкіра на потилиці похолола, серце закалатало швидше. Перед її очима плечі хлопця почали ширшати, обличчя витягуватися, а в очах спалахнув нелюдський жовтий блиск.Майкл ішов поруч з Авророю, важко ступаючи лапами по пухкому снігу. Вітер носив запахи лісу, далеких димарів і чогось ледь вловимого...солодкого. Він уже збирався повернути голову до Аврори, коли крізь шелест гілок почувся тихий звук - мелодія, що розрізала тишу:

Ліс дрімає у імлі

Місяць світиться в росі.

Серед папороті й трав. 

Вовкулака заспівав.

Майкл застиг, немов укопаний, жовті очі звузилися, а шерсть на загривку стала дибки. Серце забилося швидше. Ця пісня… він знав її. Вона звучала десь дуже глибоко в пам’яті, там, де спогади були розмитими й болючими.Не стримавшись, він рвонув уперед, майже ковзаючи по снігу. Гілки шмагали по боках, але він не зважав - інстинкт гнав його до джерела звуку.

-Майкл!

вигукнула Аврора, але він навіть не озирнувся.

Він біг усе швидше, майже не торкаючись лапами засніженої землі. Дихання перетворилося на клуби пари, що зникали в нічному повітрі. Ліс темнів, дерева ставали густішими, і десь попереду між стовбурами пробивалося сріблясте світло місяця.Колискова ставала все гучнішою, її слова перепліталися з шурхотом ночі, перетворюючись на щось більше, ніж просто пісня - на заклик, від якого не можна було втекти.Майкл вийшов на невелику галявину, де сніг лежав рівним шаром, і зупинився. Посеред галявини сиділа постать у темному плащі, а капюшон ховав обличчя в тіні. Навколо неї тліли маленькі синюваті вогники, схожі на холодні світляки, і вони мерехтіли в такт мелодії.

Спи, маля, мій мандрівник.

Спить хатина край села,

Колискова сни сплела.

Мамин спів — твій оберіг.

Майкл зробив крок уперед, але земля під лапами зрадницьки заскрипіла. Постать підвела голову, і в місячному світлі він побачив… очі. Вони світилися так само, як його власні під час перетворення

-Ти прийшов. Я знала, що ти все-таки наважишся прийти. Прийти, щоб побачити на власні очі, переконатися у легендах та чутках. І ось тепер ти стоїш переді мною у тій звіриній подобі, в якій народився.

тихо промовила вона, немов чекала саме його.Його серце знову пришвидшилося, і він відчув, як щось давнє, приховане глибоко в крові.

-Ти...Це ти 

Він ледве складає слова від шоку.Щось начебто встало впоперек горла не даючи Майклу закінчити думку 

-мамо?

З важкістю та болем в голосі він промовив це єдине слово.Вона кивнула, і місяць освітив її обличчя. Воно було майже таке, як у його дитячих спогадах - тільки тепер у рисах проступали роки й тіні.

-я дам тобі лише одне єдине питання що цікавить мене.

-давай сину,питай 

-ЧОМУ!?

Вона відвела погляд у бік темного та густого лісу 

-Ти був занадто малим, щоб зрозуміти… А я - занадто слабкою, щоб залишитися

-Слабкою?!

його голос зривався на рик, і в грудях наростав тиск, змушуючи кігті пробиватися крізь шар снігу та впиватись в землю

-Ти просто пішла. Залишила мене серед чужих у брудних вулиць!

Вона знову зустріла його погляд, але в її очах блиснули сльози.