Майкл і таємниця Вовкулак

Майкл стояв біля старої, вже закинутої крамнички, ховаючись у тіні кам'яної арки. Погляд порожній, ніби шукав щось серед людей, які обходили його стороною. Майкл часто гуляв саме тоді, коли всі спали. Руки в кишенях, спина напружена. Вулиця давно погасила свої вогні погружаючи місто в пітьму.Залишався лиш місяць, що ледь освітлював деякі відкриті вулиці своїм блідим світлом.

-Ти виглядаєш так, ніби чуєш голоси.

Пролунав поруч м'який, спокійний та навіть знайомий голос.Майкл здригнувся, повернув голову. Поруч стояла дівчина зі світлим волоссям; на її плечах було трохи снігу, що випадав щоночі в місті. Обличчя невиразне в півтемряві, але він упізнав її. Ліа. Працює в бібліотеці при Академії. Вони бачилися кілька разів, але майже не розмовляли.

-Я не...

він запнувся, ковтнув сухе повітря. 

-Просто думаю. Багато всього... Якщо я правильно пам'ятаю, то за декілька днів має прийти нова група туристів, і в мене роботи буде просто вище голови...

-Майкле, всі знають, що ти працюєш гідом для туристів у нашому місті, але я ж бачу, що ти не договорюєш щось важливе. Дай вгадаю, тебе бентежать чутки про вовкулак?

Він не відповів. Тільки глянув убік, ніби тікаючи від відповіді.

-Ти дивишся в бік лісу, ніби хочеш сам сходити та перевірити, чи чутки правдиві, чи лише легенди, в яких ти головний знавець.

-Колись я чув пісню... колискову. Але я не пам'ятаю її. І ніхто більше не пам'ятає. А вчора вона снилася мені. Чиста. Тиха та така рідна, начебто...

-Твоя мати співала?

-Я не знаю, чи вона була мені матір'ю. Я просто... пам'ятаю тепло, з яким лунала ця пісня з її вуст.

-А якщо ти — частина того, чого місто боїться? Що тоді?

Майкл зітхнув, не з гіркотою, а з втомою

-Тоді, можливо, я просто мушу дізнатись. Піти та, можливо, ще раз почути цю мелодію.

Тіні навколо наче затримали подих. Ліа торкнулася його плеча

-Тільки пообіцяй: якщо почуєш пісню вдруге, то не забудеш її. Хтозна, може, колись тобі знадобиться.

-Але я не думаю, що я почую її ще раз... Це було років 18 тому? Я не думаю, що та жінка ще жива... Але ти права, перевірити варто. Добре, Ліа, давай я йтиму додому та обмірковуватиму, що робити.

Майкл повернувся додому, коли небо вже заховалося за повільно сповзаючим серпанком ночі. Він скинув куртку, не запалюючи світла. У кімнаті було напівтемно, тільки зі шпарини віконниці просочувалося сріблясте сяйво місяця.Воно ковзало по підлозі, мов вода. Ніч видавалася дивно тихою. Навіть вежа Академії спала. Майкл спокійно дістав невеличкий блокнот, який купив ще будучи підлітком, і, сівши навпроти вікна, крізь шпарину якого проходило місячне холодне сяйво, почав записувати свої думки:

~Я сиджу. І думаю. Про ті розмови на площі про вовкулак, що з'являються на межі міста в покривах ночі і просто дивляться на ворота в місто... Про те, як одна Ліа дивилася на мене так, ніби бачила більше, ніж я сам дозволяв собі бачити... Я не боюся лісу. Я боюся того, що знайду в ньому. А раптом усе це — правда? А раптом не просто чутки? Я боюся, що ця частина мене справжня. Я боюся, що піду і більше не повернуся тим, ким був. Але ще більше я боюся не піти. Не дізнатися. Не зрозуміти. Не побачити. Може, я просто хочу вірити, що не сам? Що десь у тиші дерев мене хтось чекає? Хтось знає мій голос, хоч я ще не говорив із ними ніколи. Завтра. Можливо, завтра вийду за межі. Просто подивитися. Просто послухати. Просто відчути, що ліс скаже мені у відповідь. Якщо він скаже хоч щось

Виснажений довгим днем і тяжкими думками, Майкл нарешті ліг. Сон прийшов швидко, але не приніс спокою. Він опинився в густому, темному лісі, де високі дерева тяглися до неба, затуляючи місяць. Повітря було наповнене запахом вогкості й чогось дикого,первозданного.Кроки його були тихими, але він чув кожен шелест листя під ногами.Раптом з глибини лісу долинув тихий, ледь чутний спів. Це була та сама колискова, про яку говорила Ліа, та сама мелодія, що приснилася йому минулої ночі. Вона була неземна, сповнена туги й давньої мудрості, і проникала глибоко в душу.Майкл відчував, як його тіло змінюється, ниє в кожній кісточці, те саме відчуття, що переслідувало його вчора. Його руки й ноги здавалися сильнішими, а слух загострився, вловлюючи кожен віддалений звук.Він біг на звук, продираючись крізь гущавину. Мелодія ставала голоснішою, ніби хтось співав зовсім поруч. І тут, крізь дерева, Майкл побачив її — тінь. Вона не була схожа на людську, але мала обриси постаті, високої та граційної. Її очі, жовті й сяючі, дивилися прямо на нього. У них не було страху чи злоби, лише глибока, всеосяжна давність.Тінь простягнула до нього руку, немов запрошуючи. У цей момент Майкл відчув дивне, але знайоме тепло, що розливалося його венами, те саме тепло, яке він пам'ятав зі своїх далеких спогадів про пісню. Він зробив крок назустріч, відчуваючи, як його власні очі, мабуть, також спалахнули бурштиновим світлом.