Сповідь і відлуння: розмова про легенду

У кімнаті стоїть тиша, така щільна, що навіть годинник на стіні боїться цокати. Крізь вузьке вікно ллється бліде весняне світло; воно падає на стіл, завалений паперами, а між ними — аркуш із питаннями від академічної вежі. Чорнило ще трохи блищить, ніби глузливо усміхається до нього. Сакі сидить мовчки на невеличкому, скромному, але в той же час прекрашеному  всякими рунами, які Сакі не має поняття, як читати. Але все повертається: запах паленого дерева, що врізався в шкіру ще довго після того, коли його руки самі зірвалися; вогонь, який просто вирвався з нього, як крик; біль, з яким він жив надто довго, біль, який ніхто не слухав. Три життя, три теплі дихання зникли крізь зелене полум’я, і він бачив та чув крики, але вже було занадто пізно: через емоційний зрив він не те що не міг контролювати власну магію — він не міг з місця зрушити.Юнак зітхає, бере перо і починає писати без поспіху:

-Я визнаю, що втратив контроль. Визнаю, що це сталося невчасно, не там і не так, як мало. Я знаю, що три душі більше не повернуться, і це моя провина. Але я не був чудовиськом, я був людиною, якій не дали права на біль та не було нікого поруч...

Він зупиняється, руки тремтять,  в голові випливло . Один із найгостріших — дівчина з рудим волоссям, що тоді крикнула його ім’я, перш ніж стало пізно. Вона завжди привітно ставилася до нього та інколи навіть говорила, але Сакі не хотів когось втягувати в свої проблеми, бо вважав, що це ознака слабкості. Дівчина викрикнула його ім'я останній раз, і все… її голос стих на віки вічні. Він заплющує очі повільно, на пару секунд, після чого робить глибокий і продовжує писати 

-Ви питаєте, чи я шкодую? Я не маю права не шкодувати. Ви питаєте, чи я здатен вчити після того, що сталося? Я не впевнений, але я знаю, як це, коли  твоя власна магія починає виплескуватися назовні з такою силою, про яку ти навіть не уявляв… і я ні за що не дозволю цьому повторитися в комусь іншому.

Перо падає. Він дивиться на аркуш, погляд порожній, але глибокий, наче десь усередині щось проросло крізь попіл, а саме — надія на те, що йому дають другий шанс і юнак зможе знову вернутись до того життя, яким він жив п'ять років тому, до того, як настав той день, який досі сниться йому в нічних жахіттях. Сакі не впевнений, що ці відповіді зітруть смерть, не впевнений, що зможе колись пробачити себе, але ці слова — це його спроба не мовчати більше.Вечір накотився повільно немов,сніг, який не питаючи дозволу, падає на землю.Вікно вже не пускало сонце, лише сіре розсіяне світло вечора повзло стінами кімнати, в якій досі лежав листок із відповідями, які написані чорнилом, яке вже повністю висохло. Сакі в самому низу листка лишив свій підпис зеленим вогнем.

Тим часом двері в хату парубка тихо скрипнули, і в кімнату ступив Майкл без поспіху. На обличчі тінь втоми, але й щось тепле, м’яке в очах, як у тих, хто давно не бачив друга, але не хоче розпалювати відчуття болю та вини всередині давнього друга.

-Я лише на хвилинку… забрати листа з твоїми відповідями.

Сакі кивнув, не встаючи з крісла, і лише рукою махнув у сторону стола, де лежав згорнутий аркуш. Майкл підійшов, обережно взяв папір, але не пішов геть. Він стояв ще кілька секунд, розглядаючи тьмяну обстановку кімнати, після чого нарешті дав одне єдине питання:

-У тебе є чай чи щось міцніше?

Білобрисий юнак не дав словесної відповіді, а лише ледве помітно підняв краї губ, після чого все-таки підвівся з крісла і пішов в іншу кімнату. За кілька хвилин у руках у нього була пара простих керамічних чашок з теплою паруючою рідиною з запахом прянощів, що швидко наповнили всю вітальню.Вони сиділи на підлозі навпроти одне одного, але між ними стояла мертва, гнітюча, незручна тишина, що давила на плечі.в тишині вони провели не менше п'яти ато і більше хвилин і Майкл набрався сил та впевненості почати розмову 

-Три роки… а здається, ніби вчора я допомагав тобі фарбувати той стіл.

Сакі мовчки подивився на нього, а потім - на стіл.

-Пам'ятаю, скільки було веселощів та крику через нього.

Обоє усміхнулись з теплотою в очах. Майкл зробив ковток і зітхнув, після чого продов жив свою розмову:

-Багато що змінилось, знаєш, я думав залишити місто…

-Чому не пішов?

-не міг… не хотів, щоб усе залишилось таким, як є, без жодного слова від мене.

Він вдихнув гаряче повітря з рота після чого продовжив.

-Ти не зник, ти просто… згас на якийсь час. Я бачив тебе в місті, але ніби крізь скло. Ти ніби є, але не той, яким я тебе пам'ятаю.

Хлопець з довгим пухнастим хвостом не заперечував ні слова, що говорив вовк.

-Я знову навчився жити зі своїми думками, спогадами та тим останнім криком, що я чув у той момент.

Майкл обережно витяг з кишені згорнутий клаптик пергаменту і розгорнув його просто на підлозі між ними.

-Я тепер працюю гідом. Веду людей за місто, тих, хто вперше або хто хоче побачити більше, ніж куполи церков й крамниці з всякою всячиною. Виводжу їх у ліси, до старих доріг і покинутих веж, яких навіть на сучасних картах околиць нема.

Хлопець із скуйовдженим волоссям лише ніжно дозволив собі погладжувати хвіст барса, який сидить навпроти і уважно слухає.

-Ще я розповідаю легенди, не ті, що в підручниках, а справжні, які десь на полях, у старих книжках, що написані мовою рун. Знаєш, ті, що ще з доакадемічної епохи. Частину я зміг розібрати сам, інше — здогадками, але деякі з них справжні. В одній розповідається про срібного дихальника — духа, що зупинив лаву перед тим, як вона поглинула півміста, не через силу, а через жертву.

Він на мить замовк, а потім додав:

-Коли я розповідаю це мандрівникам, я не прикрашаю. Я кажу: «Це наша історія, не завжди світла, але жива, бо навіть легенди тут дихають, якщо слухати».